– Людка мов здуpіла – до Єгипту захотіла. Така нестабільна обстановка в нашій державі: харчі подорожчали, долар стрибає, – а вона одно торочить: «На море хочу, засмаги хочу», – скаржиться Микола своїй матері про забаганки дружини. – Кажу їй: «Я ж більше місяця провів у зоні АTО, скучив за тобою, мо, знов доведеться їхати на Донбас, а ти мене покидаєш…». «Я ж не надовго, лише на сім днів», – так відказала мені.
– То й ти їдь з нею та хоч трохи розвійся від думок про вiйну, – повчала сина Катерина Василівна.
– Так вона ж хоче відпочити там зі своїми колежанками… Людка вже й чемодан на коліщатах купила, й список речей, які має взяти з собою, склала.
– Де ж її совість?.. А я казала тобі, не одружуйся на цій Людці, бо їй, окрім грошей, від тебе більш нічого не треба. Якби не наш бізнес, то вже б давно покинула тебе, – бідкалася Катерина Василівна.
… Микола відвіз Люду та двох її подружок в аеропорт, посадив на літак, повернувся додому, затопив камін, заварив кави, сів у крісло-качалку. Згадувалося, як він прожив усі п’ять років у парі зі своєю красунею Людкою, як хоче мати від неї дітей, а вона каже, що ще не готова бути мамою.
Аж ось задзвонив мобільний. Микола взяв слухавку і почув стурбований жіночий голос: «Добрий вечір, Колю. Вибач, що потурбувала, але мені більше ні до кого звернутися… Я – Оксана. Пам’ятаєш, як взимку під час обстpiлу Щастя, ти допоміг мені із моїм малолітнім синочком евакуюватися до столиці. У Києві нас приютила самотня жінка, яку ти нам порадив, і якій ми дуже були вдячні за гостинність. Днями ця бабуся, на жаль, пoмеpла, а її племінники нам сказали негайно вибратися з її квартири. Додому на Луганщину повернутися ми не можемо, бо як ти знаєш, наш будинок poзбoмбили. Тож, мо, ще підкажеш, хто б міг надати нам житло за невисоку плату?»
Від почутого в Миколи аж дух перехопило. Він згадав, як кілька місяців тому біля розваленої стіни житлового будинку у місті Щастя голосно ридала білявка з малою дитиною на руках. Вона благала допомоги у вiйськовиків, бо її чоловіка «забрала» ця клята вiйна, а маму й тата, поpaнених oскoлками снаpядів, відвезли до лiкарні. З того дня Микола в міру можливостей допомагав цій сім’ї. Після того, як отримував від своїх земляків посилки з харчами та речами першої необхідності, частину продуктів відносив Оксані та її сину. Жінка ж, у якої майже нічого не залишилось, була безмежно вдячна чужому чоловікові за таку доброту. Потім він потурбувався про те, щоб Оксану з її сином переправили в безпечне місце, аж до столиці.
– Не плач, Оксанко. Моя мама сама живе у будинку, там місця вистачить і тобі, і твоєму Максимку. Складай речі, завтра вранці я приїду по вас.
Катерина Василівна прийняла переселенців зі сходу з великим задоволенням.
– Ти, Оксано, не соромся мене. Почувайся в моїй оселі, як у себе вдома. Ось оформимо Максимка в садочок, ти влаштуєшся на роботу, а далі… Поживемо-побачимо!
… Людка повернулася з Єгипту засмагла і весела. Микола зустрів її в аеропорту холодно. Та дружина на це не зважала. Вона, як і завжди, торохтіла йому про те, як їй хороше було відпочивати в п’ятизірковому готелі та як вона з дівчатами їздила на екскурсії і купалася в теплому морі. Микола ж слухав її лемент, вірніше вдавав, що слухає, а подумки був поруч з Оксаною та її малюком.
– А можна я тебе буду називати татом? – якось сказав хлопчик Миколі, коли той вчергове завітав до них з торбами гостинців…
Микола не зміг відмовити.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Любов СТАШЕНКО.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
