Людмила ладна була від сорому на попіл перетворитись щоразу, як до її кімнати заходила Ольга, а чи онуки забігали. Особливо соромно їй було, коли та її “мамою” називала, та так годила. Якби могла, втекла би звідси, крізь землю пішла, навколішки б стала, але ж не може – ледь пересувається і говорить насилу. Яка вона їй мама? Свекруха, справжнісінька свекруха.
Коли її Олег привів Ольгу в дім, Людмила з порогу зрозуміла, що та дівчина у їхньому домі не приживеться. Тут ні до чого були, ні походження, ні те, що дівчина мала батьків які світу білого через оковиту не бачили, просто, Людмила одразу відчула – не пара.
Ольга на момент весілля вже була при надії і це Людмилі також було не до вподоби. Ніби й роки не ті, аби за таке засуджували, але все ж. То був ще один доказ Людмилиної правоти.
Не могла Людмила терпіти ту Ольгу і все тут. Навіть онучка не розтопила кригу, а навпаки – віддалила ще більше. Мріялось Людмилі, що дівчинка буде на тата схожа, або на Людмилу, а та викапана мама. Така ж блакитноока блондинка.
А ще, допікало жінку те, що син ту Ольгу кохав. Що пиріжки у неї виходили пухкіші,а котлети соковитіші. Не раз Людмила піддивлялась, як то невістка готує, але ж та робила все по її науці і все одно смачніше.
Було тоді на розмін житла подати, але Людмила взяла собі до голови, що син жити із такою, як оця Оля, не повинен. Якою саме “такою”, сказати не могла толком, але не такою і край.
Почались причіпки, звинувачення. Не раз і голос підвищувала, адже ж у квартирі Людмила господиня і що би Оля не зробила, воно таки не так, як їй треба, хай, навіть краще ніж вміла Людмила, але не так.
Оля довго терпіла, мозолячи очі свекрусі. Берегла родину, з’явилось ще одне дитя. До того часу у домі була така атмосфера, що Олег все частіше став затримуватись на роботі. Спочатку, то були прогулянки містом, а потім все став зазирати до кафе, а згодом і на дно склянки.
Син скочувався, але Людмила була зайнята іншим – невісткою. Ольга намагалась витягти свого коханого Олега із тієї безодні, що засмоктувала його, але Людмила і тут ішла наперекір невістці тільки тому, що так хотіла Ольга.
Вона пішла тихо, забравши дітей. Людмилу мало хвилювало куди та подалась, головне було те, що подалі із її дому. Жінка святкувала перемогу і не одразу усвідомила, що із її сином.
Немає вже ні Олега, ні квартири трикімнатної. Той усе пустив за водою лишивши нездорову маму одну у стаціонарі. Людмила і рада б була аби її у дім старечий відправили, але ж ні – Ольга прилетіла, як тільки дізналась що сталось.
Уже третій рік Людмила у селі поруч невістки колишньої. Та її глядить, як маму рідну. На руках носить і то не образно кажучи. Онуки горнуться до бабусі, читають їй книги, вивозять на прогулянку.
Якби Ольга хоч одне слово криве сказала, якби хоч раз голос підвищила, Людмилі було б легше, але Ольга, навіть онукам не розповіла, якою насправді була їхня бабуся, через кого вони у цій хатині у малесенькому селі на краю географії опинились.
Сидить Людмила і просить прощення у Всевишнього, але чи варта вона його?
Автор Анна К.
Головна картинка ілюстративна.
