fbpx

Людмила Михайлівна замислилася: «А й справді, синові вже 45, час подумати і про одруження». Вона готова прийняти невістку, але за умови, що молоді житимуть із нею

Мамина наука.

— Мамо, можна мені…?

— Ні!

Андрій понуро опустив голову. Так закінчувалися майже всі його прохання – мама не давала навіть договорити. Ні про які побачення з дівчатами або зустрічі з хлопцями навіть не йшлося.

— Навчання – ось що має бути на першому місці! От вступиш до вишу, потім влаштуєшся на хорошу роботу і тоді можеш робити все, що захочеш! — Наказувала мама — А поки думай про те, як виправити 4 з фізики, бо інакше не бачити тобі золотої медалі як своїх вух!

Хлопцеві нічого не залишалося: він мовчки йшов до своєї кімнати і студіював підручники.

Єдиною віддушиною у світі стали книги – світи, сповнені чудес і магії. Хоробрі воїни, які рятують своїх принцес – ось яким мріяв бути Андрій. Сильним і сміливим, а не забитим очкариком, якого не помічали у класі і навіть часом лупцювали за гаражами.

— Вітаю, сину, на тебе чекає велике майбутнє! А на честь твоєї золотої медалі я куплю тобі комп’ютер, як ти просив! — Мама змахнула сльози і вони пішли додому святкувати.

Андрій навіть не заїкався про те, щоб відзначити випускний вечір із однокласниками: мама обов’язково скаже «ні», та й сенс, якщо останній справжній друг у хлопця був ще у початковій школі. Весь випускний він би просидів сам, осторонь, спостерігаючи за чужими веселощами. Вдома з мамою буде ще краще.

Обіцяний комп’ютер з’явився через 2 дні. Андрій швидко розібрався, що до чого і пішов підкорювати віртуальний світ. Тепер на заміну книгам прийшли ігри, яким він присвятив весь вільний від навчання час.

Мати не могла натішитися: син удома під її крильцем, стабільно отримує найвищі бали в універі. Подумаєш, погладшав трохи – так це тому, що їсть добре.

Син закінчив університет, перший робочий день, перше підвищення. Андрій так само був поруч: багато сидів у своїх іграх, мало допомагав по дому.

— Він у мене дуже домашній і добре заробляє! – хвалилася мама сусідкам.

— Це чудово, Людмило, але онуки, онуки коли будуть? Он ми вже двох виховуємо, а у вашому будинку навіть невістки немає.

Людмила Михайлівна замислилася: «А й справді, синові вже 45, час подумати і про одруження». Вона готова прийняти невістку, але за умови, що молоді житимуть із нею, щоб синова обраниця не зіпсувала її золотце і не розвернула з правильного шляху.

– Андрійку, я тут подумала. Хочу внуків. Може, тобі пора одружитися?

– Може, й пора. Та де я знайду собі наречену? Всю молодість ти забороняла мені ходити на побачення, потім я майже цілодобово працював. Мені вже 45 років, мамо і я не знаю, як поводитися з жінками. А від тих, які були одні проблеми. Ні, я не збираюся нічого змінювати. А все завдяки тобі, мамо.

Оlеna Реrshуna.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page