І Людочці це вдалося! Вона мала гарну зовнішність, отака рум’яна дівка. На Людочку заглядалися хлопці, серед них і красені були.
Але Людочці зовнішня краса була не важлива, душевна, втім, теж. Їй був потрібен забезпечений молодий чоловік. І ось вона познайомилася з хлопцем, Миколою. Він не був красенем, та й зріст його залишав бажати кращого. Людочка на підборах була врівень з ним. Але він був з хорошої сім’ї і з хорошою освітою. Впливовий тато поклопотався за сина і той незабаром їхав працювати перекладачем в Німеччину.
Людочка зрозуміла, що це її єдиний шанс на гарне життя і взяла Миколи в щільну облогу. Та Микола особливо і не пручався. Така красуня на нього увагу звернула. Батьки Миколи звісно, протестували, що це мезальянс, що Людочці тільки потрібні гроші (дивилися прямо в корінь), але Микола нікого не слухав і в Німеччину полетів з молодою дружиною.
Людочка була щасливою! Її мрії про красиве життя почали збуватися! Магазини, ресторани, чоловіки, салони-все впало до ніг Людочки.
Щастя тривало п’ять років. Настали 90-ті роки. У країні почалася смута і впливовий тато відкликав сина на батьківщину, в допомогу в освоєнні народного добра, яке можна було прибрати до рук.
Людочці не хотілося їхати з ситої Німеччини, але що поробиш… А вдома нова неприємність. Чоловік захотів дитину. Людочка намагалася його напоумити, що, мовляв, не час зараз. Але чоловік був непохитний-кому він все залишить? Терміново потрібен спадкоємець.
З тихим смутком Людочка погодилася і через належні 9 місяців подарувала чоловікові сина. У Людочки ніяких материнських почуттів не викликав це галасливе немовля. Тільки глухе роздратування-зіпсована фігура, галас малюка її доводив. І взагалі він був їй не потрібен.
Чоловік же в улюбленому синові душі не чув. Оточив його няньками, гувернантками (раз мати у нього така недбала виявилася). І Людочка знову зажила вільним щасливим життям. Але знову недовго. Коли синові виповнилося 8 років, буквально напередодні його дня народження, впливовий свекор з Миколою потрапили в автопригоду. Чи то Микола не впорався, чи то гальма хтось підправив, тільки залишилася Людочка вдовою з сином школярем на руках.
– Ну хоча багатою вдовою, думала Людочка.
Але і тут виявилося, що бізнес цілком Миколі не належав. Були компаньйони, співзасновники і інше… Людочка не стала забивати собі голову всякими премудростями, а лише уточнила, що належить їй.
Виявилося, що не так то багато – заміський будинок і не дуже великий рахунок у банку. Красиве життя тануло на очах. Терміново були звільнені всі няньки і гувернантки. Була залишена тільки доморобітниця. Ну не могла ж Людочка сама прибирати в домі!
Син був відправлений до матері Людочки, що б не заважав їй будувати нове щастя, нове красиве життя. Поки ще Людочка молода і вродлива. Але якось нове щастя не поспішало до Людмили. Людочка зі злістю дивилася на молоденьких дівчат – вони забирали багатих чоловіків собі, а Людочке діставалися ну так собі багаті.
– Все через нього, через сина. Зіпсувала всю фігуру, поки носила. Кому вона тепер така потрібна! І Людочка викреслила з пам’яті і з життя свою дитину. Чи не дзвонила, не зустрічалася, не давала грошей. Як жила її мати з її ж сином зовсім не цікавилася.
Йшли роки. Людочка продала будинок, переїхала в більш скромний. Працювати вона так і не почала, а всі накопичення її Миколи давно розтанули. Чоловіки грошей на неї витрачати не хотіли. Якщо ще раніше дарували подарунки і водили в ресторани, то тепер і цього немає. А що вона хотіла?
Людочка, ні, Людмила Петрівна, підійшла до дзеркала. На неї дивилася немолода жінка 53 років. Дивилася згаслим поглядом, з образою на своє таке нікчемне життя. Зовсім некрасиву і не багату. У Людочки не було грошей. І взяти їх було ніде.
І тут Людмила Петрівна пригадала про свого сина.
– Ему має бути вже тридцять років. Напевно він працює. А я його мама, вже не молода. Я йому життя подарувала. Він повинен мені давати гроші. Я не можу працювати, у мене хронічне захворювання (яке саме, Людмила Петрівна вирішила придумати потім). І вирішила негайно зустрітися з сином. Красиве життя знову з’явились перед її поглядом.
Однак син її ентузіазму не розділив і грошима ділитися не збирався.
Так, він впізнав в цій жінці свою матір, яку не бачив майже 20 років. Впізнав, і тільки.
– Всі Ваші претензії можете направити в суд. У свою чергу я розповім, як ви мене покинули, віддали бабусі, як ми жили з нею на її пенсію. Як я працював з тринадцяти років. Як я зміг вчитися тільки заочно, тому що нам з бабусею потрібні були гроші. Ви навіть не приїхали, щоб попрощатися з нею, бо розважалися з черговим чоловіком в черговому закордоні. Ідіть.
Людмила Петрівна з подивом слухала цю відповідь і дивувалася.
– Що такого вона зробила, що так її нелюбить власний син. Вона дала йому життя. І хіба її вина, що вона просто хотіла жити в своє задоволення, хотіла красивого життя? Хіба вона не мала права на виконання своєї мрії?
Людмила Петрівна йшла і сльози текли з її очей.
Люди, що йшли назустріч їй, бачили її сльози і думали, що ось у жінки якесь гор.
А Людмила Петрівна просто прощалася з мріями про красиве життя.
Автор: Mariya Dudkyna.
Фото ілюстративне.
