Раніше я не розуміла, чому брат так рідко приїздить до мами з татом, але тепер вже бачу по своєму чоловікові, та й по собі, в чому причина.
Я молодша від брата на п’ять років, не скажу, що ми аж так живемо дружно, але у кожного своє життя і аж так особливо один перед одним душу не виливаємо. Тому я й не знала, чому він так рідко приїздить, а мама й не розказувала.
Ще, коли він тільки женився, то приїжджав з дружиною і дитину привозили, але дуже швидко перестали це робити.
Мама казала:
– Невістка робити не хоче, того й тягне сина в місто.
Робота у мами завжди була на першому місці, вона й сама не сиділа і ми навчені змалку, що кожен має робити своє, як не курітка пильнувати, то корову обходити.
Коли ж Денис оженився, то мама наче подвоїла свою діяльність.
– Треба ще поля виорати, треба більше косити корові, щоб молоко давала треба ще курей, ще качок, ще гусей…
А невістка міська, вона привчена, що все в магазині купиш, а в селі не так. Якщо хтось йде в магазин за яйцями, то те все приховує, бо що то за ґаздиня, в якої кури не несуться, чи не бай боже, не тримає кури.
І ось вже я одружилася та привела зятя, мама з новою силою взялася господарювати, вже їй треба було парника великого, бо що це в сусідів є купований, а тут нема.
– Двоє чоловіків в хаті, то ви мені не можете парник зробити? Я ж не прошу вас хату вибудувати, – каже вона татові і Зенику.
Зеник подивився, поміряв, подумав, а мама вже навколо нього круги нарізає.
– Та що це можна стільки думати?, – каже вона мені, – Вже би інший пів парника б збудував, поки він думає.
Зеник прийшов до хати і почав перелічувати, який йому інструмент потрібен, які матеріали, та почав казати, що то все коштує грошей, бо й треба пилу купити електричну, дрельку, перфоратор, рівень, а шурупи, а плівку, планки…
І назвав мамі таку суму, що вона аж за серце вхопилася.
– Та ми з твоїм батьком одними молотками та цвяхами хату збудували, а твій парник хоче збудувати чи мене на кпини взяти?
І те все Зеник почув та й перестав щось мамі доказувати, зате дуже інтенсивно почав мене кликати в місто, щоб там жити. Далі поїхав на заробітки і ми через три роки купили квартиру в новобудові.
А далі я й дитя на світ привела, чоловік на роботі, щоденні клопоти. То й в селі рідко були, а чоловік автобусом їхати не хотів, казав, що купить машину і тоді вже будемо їздити.
Але я не довго посиділа, бо тільки Василькові рік виповнився, то мама й приїжджає і телефонує з тим, що треба помагати город садити. Адже всі з’їжджаються та садять, а у неї наче діти нерідні.
– Я у вас душу вклала, я вас виростила, а ви матері помогти не хочете?
І приходилося мені їхати та помагати, звідти ледве приповзала, але зате мама була щаслива, що за один день посадили двадцять соток, швидше за сусідів.
А з роками й почалося вже щоденне:
– А чого не приїжджаєте відпочити? Та в селі така красота. Що ви в тому місті сидите.
І як тільки ми приїдемо, то знаходиться тисячу справ, які треба переробити і ні секунди відпочинку.
Найбільшим випробуванням для мене є тоді, коли з самого ранку Зеник бере вудку і йде на рибу.
Мама тоді прилітає в хату і каже мені:
– Людські зяті пішли косити, а твій на рибу? Та що це таке діється, та як це батькові не помогти косити, та він вже не може.
– Мамо, може, пора вже корову продати?
– Продати? Корову? Щоб усе те багатство пропало? Щоб я траву сушила і палила? Та хіба так можна?
Але мрію про парник вона не полишала, запросила тоді й брата, теж під приводом відпочити.
І тільки він приїхав та пообідав, як мама тут же йому й про парник каже.
– Мамо, ви знову за своє? Я приїхав відпочити.
– Зробиш парник, то й відпочинеш, Зенко тобі поможе, бо ти маєш у мене золоті руки, вся надія на тебе.
– Я вже це чув. Я хочу відпочити, я в місті працюю.
– Що ти там працюєш? То ми тут з батьком працюємо щодень, не бачиш, які у нас руки? А ви соваєтеся один поза другого та чаї ганяєте. Одна назва, що робота. То хіба я маю чужих людей наймати, коли маю трьох чоловіків у хаті?
Брат пішов геть і мама вже голосила, що пішов на річку до зятя.
Тато маму вмовляв дати дітям спокій і собі.
– Катерино, ти ж те все закручуєш. Воно потім псується, а ти полочеш і далі закручуєш. Та скільки можна. Вже б купила тих пару кілограм огірків та дала людям спокій.
– Як це? Як це ти таке кажеш? Та ж земля задурно тобі родить, а ти посадити не хочеш?
Отак все стало мені зрозуміло, чому до мами ніхто не хоче їхати, та й я їду не охоче, бо дуже вже мама стомлює, не так роботою, як подвійною роботою. Наприклад, треба картоплю сапати, коли вона тільки лізе, до тої пори, коли її треба підгортати, то її ще раз треба сапати, а вона в тому не бачить нічого такого.
– Треба, значить, треба.
Те саме й сіно сушити – треба виносити сиру траву на сонячне місце, бо не висохне, а те, що воно й там прив’яне, то ні, бо треба робити, що ти будеш сидіти.
І такої подвійної роботи багато, насаджувати картоплю, бо не зійшла, огірки, диньки чи квасолю.
– Коли вона не має з ким робити, то й не буде. – каже мені чоловік, – Ти їй помагаєш і вона не спиняється. Ти ж сама бачиш, що вона вже сили не має, а от характер лишився.
І знаєте, що хлопці зробили? Поїхали в місто та купили парник, його поставили, все припасували і запрошують маму все перевірити.
А вона ходить з таким невдоволеним лицем, а тоді й каже:
– Мені Надя сказала, скільки ви за нього заплатили. То хіба є розум? Я би на ті гроші пів року жила, а ви не могли поставити з тих дощок, що отам під стодолою? Та й би плівки купили і все.
Чоловіки переглянулися і відтоді до мами ні ногою. Вона бідкається, що має такий великий парник засадити зеленню, а ніхто не приїздить та не візьме нічого.
– Що ви там так грошей багато маєте?, – питає мене.
А я наче між тих двох вогнів, бо прекрасно розумію маму, як вона нам хоче допомогти. Але й розумію чоловіка, який хоче відпочити в селі, а не виконувати додаткові роботи. як мені їх помирити? Що підкажете?
Фото Ярослав Романюк
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
