fbpx
Без категорії
– Люди добрі! – вигукнув зі сльозами на очах Сергій. – То не ваша вина, що Оксана, повіялась кудись з моїм колишнім другом. Пийте, їжте, хай не пропадає добро. А ви, музиканти, грайте до самого рання, хай все село бачить, як Сергій витанцьовує на своєму весіллі

Сергій підійшов до автобусної зупинки якраз в той час, коли під’їхав автобус і з нього поспіхом почали виходити пасажири.

– Сергію, ти? – почувся голос поряд. Він з цікавістю глянув поперед себе. Перед ним стояла Оксана. За руку вона тримала 5-річну доньку Люсю, яка допитливо поглядала то на Сергія, то на маму.

– Мамо, це мій тато? – спитала вона.

– Так, доню. Це твій тато, – відповіла Оксана. – Яка ж я винна перед ним… Прости, Сергію, – звернулася вона до Сергія, але той не став її вислуховувати. Він піднявся по східці автобуса в салон і, сівши біля вікна, ще раз глянув на сухорляву дівчинку з голубими очима, яка мала би бути його донькою.

У ту ж мить автобус рушив і перед Сергієм, як марево п’ятирічної давнини, пропливли надокучливі спогади, що не давали йому спокою дотепер…

…Була неділя. Захмелілі гості завзято спорожнювали пляшки і тарілки з наїдками, що вгиналися від різноманіття і то тут, то там хтось без кінця затягував захриплим голосом:

Ой гірка гоpiлка, не будемо пити,

Треба ту гоpiлку нам підсолодити.

Гірко! Гірко! Гірко!

Сергій так нацiлувався в той день з Оксаною, що тих пoцiлунків вистачило би йому на весь його вік. Але гостям було того замало. Після кожної розпитої пляшки вони вигукували знову: «Гірко!» І Сергієві здавалося, що цим вигукам не буде кінця. Та на виручку нареченим прийшли музиканти. Вони заграли вальс для молодих, і Сергій полегшено зітхнув. Він вийшов з Оксаною посеред зали і вони закружляли обоє у мрійливому танці, що наповнював серце Сергія радістю.

Оксана була легенька, мов пір’їна. Танцюючи з нею, у Сергія було таке відчуття, ніби їх несли по залу невидимі крила. Він поглядав на Оксану закоханими очима і в глибині душі хотів, щоб ця мить не закінчувалася ніколи. Для нього Оксана була найдорожчим скарбом і поряд з нею він відчував себе найщасливішою людиною на землі.

Вечірньої пори, коли вони сиділи за столом, несподівано задзеленчав мобільний телефон Оксани і вона, приклавши його до вуха, розгублено глянула на Сергія і знічено мовила:

– Сергію, мені треба на хвилинку вийти…

– Щось сталося, Оксано? – забідкався Сергій. – Я вийду з тобою.

– Ні, не треба тобі виходити, – заперечила Оксана. – Ти краще сиди за столом і забавляй гостей. А я зараз повернуся…

Та Оксана більше не повернулася. Сусідський хлопець, що через дві години після того, як Оксана вийшла, повертався зі залізничної станції додому, ошелешив Сергія:

– Сергію, я бачив, як Оксана сідала в поїзд.

– Не може бути! – у розпачі вигукнув Сергій.

– Вона поїхала кудись з твоїм другом Михайлом…

Зачувши таку новину, гості стали підводитися з-за столів, а музиканти перестали грати.

– Люди добрі! – вигукнув зі сльозами на очах Сергій. – То не ваша вина, що Оксана, повіялась кудись з моїм колишнім другом. Пийте, їжте, хай не пропадає добро. А ви, музиканти, грайте до самого рання, хай все село бачить, як Сергій витанцьовує на своєму весіллі…

Сергій одним махом спорожнив півпляшки, хоч до цього часу не пив зовсім, вибіг посеред зали і розпочав свій дивний, сповнений душевного бoлю, танець. Сльози текли з його очей, а він не спинявся ні на хвилину і щораз вигукував до музикантів:

– Швидше грайте, хлопці, швидше. Я танцюю в останній раз. Бо від нині для мене вже нема більше ні весіль, ні ніякої забави…

З того дня Сергій запив. Він пив довгий час, з відчаю. Поки не втрутилася мама.

– Ти що, сину, – спитала вона, – надумав себе погубити? І то через кого? Через ту безсердечну? Та ти ще подякуй Богові, що так сталося. Бо подумай сам: вона би тобі ще гірше життя зіпсувала, коли б ти жив з нею. Тож досить пити і журитися. Я чула, що наші сільські хлопці їдуть на другий тиждень в Польщу на заробітки, то давай і ти з ними. А там все забудеться…

…Як один день збігло довгих п’ять років, які змінили життя Сергія. На заробітках в Польщі він знайшов дівчину, з якою одружився. Правда, не робив весілля. Лише розписався з нею. В них народилося двоє дітей: хлопчик і дівчинка, які, як пташенята, горнулися до батьків і приносили втіху. Все було у Сергія тепер, як в людей: і сім’я, і новозбудований дім. Але деколи спогади повертали його в той день, коли Оксана, яку він безтямно кохав, під час весілля осоpомила його на все село: втекла з кoханцем десь аж на Запоріжжя і не показувалася до рідного дому п’ять років…

Все міг простити Сергій, а такої підступної зpади – ні! І тепер, коли він побачив Оксану на автобусній зупинці, то колишній бiль і соpом нагадали про себе, ніби це сталося недавно, тому Сергій не став вислуховувати Оксану, її прохання простити їй. Він їхав в автобусі, а перед його очима весь час стояла постать маленької дівчинки з голубими очима, яка приязно дивилася на нього і, посміхаючись до Сергія, питала в матері:

– Мамо, це мій тато?

Сергія мучило, що він не відізвався до доньки, не обняв, не поцілував її. Він їхав і думав, що колись відшукає доньку і, як би не впиралася Оксана, приведе в свій дім, щоб донька відчула родинне тепло і батьківську ласку…

Автор – Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ. м. Хоростків.

За матеріалами – Наш День.

Фото – pixabay.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook