Люди і не крились, а йшли, хлипали і казали прямо: “Шкода Макара, доброю був людиною. От тільки із дружиною йому не пощастило”. Навіть сини і ті, я бачу у їхніх очах, вважають, що я була до їхнього татка не справедливою завжди. І лиш донька, яка вже сама мамою стала, обіймала мене за плечі і шепотіла нишком: “Я все розумію мамо. Не слухай людей, хай говорять”.
Макар завжди був трішки інакший від усіх. Доки хлопці у м’яча ганяли він возив у візочку доньку сусідки і, як умів розважав малу, бо її мама геть хвилинки не мала спокою із малою вередухою, а господарка і ревла і хрюкала, чекаючи господині.
Його старші брати на річку купатись, а він до бабці Наді біжить і качок її займає до ставка, аби стара сама не шкандибала. Хлопці вже обсохли, знову у воду, а він яблук повні руки на всю компанію несе.
Так і в школі – що треба, то йшли до Макара, бо той і не відмовить і зробить толком, від душі. Ріс він спокійним, розважливим, а ще якимось надто людяним, чи, як оту його якість назвати.
Я мліла від щастя коли на мене увагу звернув. Саме повернувся він із інституту, дівчата наші йому проходу не давали, а він нікого окрім мене не бачив.
— Ой, голова колгоспу його хоче головним агрономом зробити, як Василь Петрович на пенсію вийде. Такого б зятя у хату, ніколи нужди не знатимемо, – говорила мама моя мрійливо.
А вже, як я він мене заміж покликав, то чи була щасливіша у світі од мене? На весіллі гості гуляли, та кожен підходив і казав, що я неймовірно щаслива і повинна чоловіка берегти.
Ото і було мені щастя перші роки, доки я була закохана і ще поки діток у нас не було. Вперше я з Макаром мала неприємну розмову, коли він поступився готовим будинком Вадиму – трактористу. Я аж ногами тупотіла, бо ж чекала коли той дім добудують, вже намалювала собі де квітник буде, де зала а які штори на вікнах, а він прийшов:
— Там троє дітей, Валю. Та й нам дадуть дім згодом, он нову вулицю заклали.
Та так Вадим має хату гарну і досі, а ми як жили у половині старенької хатки, то так і були, бо вже колгосп розпався і вже ми ніякого дому не могли отримати, а та вулиця так і світить недобудованими стінами.
Та хіба лиш це? У домі троє дітей а чоловіка я не бачу, бо мій Макар завжди у когось із друзів. Ні не за комір заливає, не роботу робить, чи гроші заробляє – допомагає.
Працює тиждень у кума – дах перекривають, а прийде додому без нічого:
— Буде мені треба, то кум допоможе.
Кому авто поремонтувати, кому поварити, кому у домі зробити електрику. Всі йшли до Макара, бо мій чоловік аж радий був іти допомагати. Робив толком, бо знався брався і “як для себе”.
От тільки “для себе” ніяк не складалось, бо часу не мав. Лежала гойдалка дитяча поламана, висіла мені розетка у кухні. А основний бюджет сім’ї – моя робота поштаркою.
Ні, звісно, мав Макар роботу і ходив на неї справно, приносив навіть якісь копійки, та от бачте, у нього було 13 похресників і як не день Ангела то дні народження у похресників чи кумів. Все йшло на свята та на подарунки:
— Аби не на аптеку, – махав рукою Макар.
Ну звісно, я була не вдоволена. Бо як тобі обіцяють поставити автоклав увечері і ти вже той паштет зробила і в банки закрутила, а чоловіка немає:
— Забув, – каже щиро повернувшись за північ. – Та я вже йшов додому а Василь камазом своїм старим приїхав, попросив глянути. Ну, як так можна машину запустити я не знаю? Я туди, а він ото їздив поки їхало, а куди спершу кидатись і за що братись, там мотор перебирати треба.
Ну або у доньки випуск у школі а Макара на жодному фото. Ні, він був зібраний уже йти, ми навіть за ворота вийшли, та вже його забрав кум бо мамі стало зле а у нас авто і треба везти аж у місто.
Я не мовчала ні Макару ні людям. Як хто за ним приходить, то я добре розчісувала і його і отих вічних прохачів. Не від того, що характер у мене не добрий, чи мені подобалось людей із двору виставляти, дістало мене за роки те все і те, що добротою мого чоловіка користуються так інші.
А це – не стало Макара. Я й не повірила спершу коли зранку встала, що чоловік не в полі, чи не у гаражі. Ходила тихенько аж до десятої, та вже лиш потім пішла його будити снідати щаслива тим, що ми чи не вперше за роки разом за одним столом поїмо.
Не судилось, Макар мій уже був у кращому світі. Одразу приїхали діти, пішли дзвінки по рідним і знайомим, а я сиділа і тримала свого Макара за руку, бо за все наше спільне життя то був чи не перший раз, коли я могла от так коло нього побути.
А потім почалось щось неймовірне, бо їхали і їхали авто до нашого двору. Телефон мені був червоний від дзвінків, а картку банк заблокував, бо надто багато переказувало людей грошей.
Процесія розтягнулась на двісті метрів і несли чоловіки мого Макара на руках. Ні копійки наша сім’я на те, аби Макара відспівати не витримала, люди несли і несли гроші, хтось, такі суми, що я здивовано очі підіймала:
— Макар заслужив, я у нього в боргу тут грішми і не розрахуєшся.
І йшли люди і шепотілись голосно, що добрий був чоловік і он скільки зійшлось, аби його провести, от тільки із дружиною не пощастило, не підтримувала, не берегла. вічно не вдоволена.
Лиш донька мене обійнявши за плечі заспокоювала:
— Не слухай, мамо. Я все розумію.
Дев’ятий день по Макару, а я все приймаю і приймаю дзвінки від людей. Он і на комбайні похресник Макарів у полі збирає наш урожай, а кум возить те на тік. Он і дрова хлопці із лісу привезли, вже й готові склали у сарай. Все роблять, що Макар не встиг і все для нього, хай і нема його з нами.
Дивлюсь я на те і єдине у мене питання: невже я й справді була Макару не хорошою дружиною?
Скажіть, хто ж із нас, зрештою, правильно життя прожив?
Головна картинка ілюстративна.
