Марійка з бабцею живуть на окраїні села. Село велике, багате. Колись тут жили справжні господарі. Тримали багато худоби, і поля мали теж чимало. Це тепер усе змінилося. Працюють люди біля землі менше, і господарки тримати не хочуть. Більшість виїхало за кордон, інші мають свій бізнес. І зводяться у селі не хати, а справжні палаци, один кращий другого…
Лиш Марійчина із бабцею хатина, як кажуть, не вписується у цей пейзаж. Старенька, полатана… І «виросла» вона ген-ген від людських хат, аж біля самої річки. Ніби давно вже задумано так було: панство до панства, а бідосі туди – зась… І плотик біля хатинки їхньої благенький, здавалося б, аж врісся у землю, і хвірточка на скручений дріт зачиняється…
Та не завжди так було. Колись і Марійчині батьки жили у статках. І дім мали великий, і у домі всього вдосталь. Мама із татом працювали у місті. Господаркою в основному займалася бабуня із дідусем…
Ще до народження Марійки у мами із татом було двоє синів. Біда у дім прийшла несподівано. Хлопці пішли на річку.
Молодший, Славчик, почав тонути і старший, Василько, кинувся його рятувати. Втoпилися обоє. Нікого із дорослих поблизу тоді не було. А коли однолітки покликали на допомогу, було вже пізно. Василькові тоді було чотирнадцять, а Славчикові лише одинадцять. Мама, яка раптово і водночас втратила двох синочків, довго не могла усвідомити того, що трапилось. То цілими днями мовчала, то плакала… А то сміялась без причини…
Батько після тої страшної трaгедії почав випивати… Хтось із рідних порадив подружжю народити дитятко, бо ж, як не як – а життя таки продовжується і жити якось треба…
Так через два роки після того як не стало братиків з’явилася на світ Марійка. Чомусь думалося, що народження дитини позитивно вплине на батьків. Бо ж дітки — то радість. І час швидше загоїть рaни…
Спершу так воно ніби й було. Марійка росла веселим і кумедним дитям. Дивлячись на доньку, мама все частіше невимушено посміхалася. Якесь тепло і спокій з’явились на її обличчі… Здавалося, жінка почала повертатися до життя…
Та коли Марійці виповнилося п’ять рочків, у сім’ю прийшло нове горе: тато сів п’яний за кермо, потрапив у aвaрію і зaгинyв. Марійка добре пам’ятає, як змінилася після цього мама. Вона майже зовсім не розмовляла, весь час лежала, а з хати виходила лише вночі, і поверталася майже під ранок. Марійці тоді було дуже страшно і вона розповіла усе бабусі. Після цього якийсь час мама лежала у лікaрні, а Марійка жила із бабусею. А коли мама повернулась, дівчинка взагалі почала її боятися. Іноді вона чула розмови дорослих, але майже нічого із того не розуміла, лише знала, що мама дуже хвoра. Майже весь час бабуся жила із ними. Іноді, коли мама просила залишити її саму, старенька брала Марійку до себе ночувати. Але бабця тоді усю ніч не спала – усе металась по хаті, як зрaнений птах: і її, Марійку, саму не зважувалась зоставити – щоб не налякалась, і за доньку дуже вже хвилювалась – бачила, що не є вона здорова…
І страхи бабусі були немарними…
Одного дня, повернувшись разом із бабусею додому, Марійчиної мами в хаті не застали. Бабця довго кликала її, ходила по сусідах, питала, чи не бачили бува її доньку. І лише через дві години прибіг сільський голова і сказав, що у колишньому колгоспному садку Марійчина мама пoвіcилась. Бабці стало зле і її забрала швидка, а Марійка… Вона тоді закінчила лиш другий клас і не дуже розуміла, як то мама пoвіcилась, але відчувала, що трапилось щось непоправне…
Раніше Марійка була веселою і кмітливою дівчинкою, а після маминої cмeрті дуже змінилася – стала замкненою, якоюсь боязливою. Може тому, що люди якось по-своєму сприйняли цю подію. У селі почали гомоніти, що рід їхній якийсь прoклятий, сторонились. І у школі діти постійно ображали Марійку. Особливо було бoляче, коли згадували, що мама наклaлa на себе рyки. Не було у Марійки подруг, не було навіть таких, з ким могла б просто, як кажуть, словом перекинутись. Хіба що бабуся…
Але старенька по-своєму сприймала життя. Пoхoвавши єдину доньку, двох онуків, зятя, а згодом і чоловіка, була сердитою, як кажуть, на всіх і на все. Не могла ніяк зрозуміти: за що ж їй така кара. Марійка сприймала усе інакше. Дівчинка вона була добра, лагідна. І у тому, що трапилось у її сім’ї нікого не звинувачувала… І на людей не мала злості. Така вже була її вдача.. А бабцю свою Марійка любила понад усе. А кого ж їй ще любити?..
За кілька років після cмeрті доньки дім, де жила її сім’я бабця продала. Адже ні Марійка, ні сама старенька там більше кількох хвилин знаходитись не могли. Люди у селі перешіптувались, що нібито у домі є якийсь нечистий. І хоча й хата їхня велика, добротна, і двір доглянутий, але купувати не дуже хтось поспішав. Лиш за якийсь час знайшлися купці, але взяла бабця за той маєток по суті копійки…
Та пустими й марними були тоді людські балачки. Нові господарі в будинку живуть у добрі й злагоді ось уже більше двадцяти років. А Марійка із бабусею живуть у старенькій бабусиній хатині. До них ніхто не приходить, і вони теж не ходять ні до кого. У селі люди їх називають відлюдьками. Хоча й нікому не зробили зла, просто такі собі неговіркі, чи, точніше, замкнені. І зовсім не тому, що якісь нелюдяні. Просто життя зробило їх такими… А ще – люди…
Але ж вони такі, як і всі, і, як кажуть, ніщо людське їм не чуже. Також мають свої бажання, свої мрії, мабуть, значно простіші, аніж у більшості із нас…
P.S. Озирнімось довкола: може, й поруч із нами живуть такі люди – чи то одинокі, чи старенькі, чи убогі… А, може, такі, кого життя пригнуло важкою ношею, кого бoляче вдарило втратами… Ці люди не шукають від вас користі – а, можливо, й самі того не розуміючи, чекають лиш доброго слова…
Не минаймо їхнього дому, коли будемо ходити із колядками на Різдво… Не минаймо й на Великдень чи у інше свято… Бо хоча й різні ми усі, але доброта й милосердя завжди запалять світло у серці і багатого, і бідного, і голодного, і ситого, і доброго і злого…
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
