Кажуть, що гроші змінюють людей, але ні, вони мають здатність лише проявити у людині ті риси, які б вона ніколи не проявила, коли б була без них.
Тому, для мене не було несподіванкою, що мій чоловік буде отак ділити спільне майно. Я знала, що він буде ділити все порівну, від побутової техніки до ложки.
– Чого ж ти тоді ходила до всіх аби на нього вплинули?, – спитають деякі.
Та все ж дуже просто.
Ми з Русланом познайомилися на навчанні, закохалися і одружилися. Батьки нам помагали, жили спочатку у мене, а далі купили свою квартиру. Поки не було дітей, то риса чоловіка все «ділити порівну» не дуже й проявлялася.
Хоча…
Він міг взяти собі більший шматок добренького і сказати, що він чоловік і йому треба більше їсти, міг довше спати, бо йому треба виспатися, більше відпочивати, бо він більше працює.
Мені молодій тоді й не було це дивно, бо я мала купу енергії і найкраще завжди ж коханому, тому мене нічого не насторожувало.
– Звичайно, коханий, – казала я йому і щасливо усміхалася.
Але далі у нас з’явилися діти і чоловік почав чіткіше ділити, що він буде робити, а де він вже зробив більше, ніж міг, на його думку.
Наприклад, він не піде сидіти з малюком, бо я цілий день вдома, а він з роботи прийшов і ще не відпочив, на вихідні – то вихідні у нього, бо він працює, тому має піти кудись з друзями, дати мені більше грошей на щось – я ж нікуди не ходжу, то навіщо мені щось нове?
І знову я не дуже виділила це в чоловікові, адже батьки з обох сторін помагали і то дуже, що моя мама приходила, що свекруха. Вони забирали потім вже більших дітей на вихідні, то одні, то другі і я не так відчувала те, що чоловік з дітьми не має спільної мови. Він з ними не гуляє, не грається, не цікавиться їхнім життям.
Але ж діти у мене і красиві, і розумні, і клопоту не завдають, значить, ми обоє з чоловіком молодці, справилися.
Але далі доля дала нам з чоловіком шанс помінятися місцями. Його скоротили на роботі і мені прийшлося працювати за двох. Проте, замість того аби робити свою частину роботи, яку робила я, чоловік вибрав іншу тактику.
– Я годжуся лише мити тарілки.
– Я тобі домробітниця?
– Твої діти мене не слухають.
– Як в цьому домі може бути порядок?
Він все частіше все залишав і йшов кудись на пошуки роботи, але я певна, що він просто гуляв без нас.
Я переконувала себе, що це тимчасово і скоро все зміниться. Так і сталося, через рік чоловік знайшов роботу, яка йому підходила і його навіть відзначили, як хорошого спеціаліста.
І ось в цей період, чоловік і вирішив, що моя місія себе вичерпала, адже що я ще могла йому дати? Діти є, разом прожили життя і треба розходитися по-англійськи.
І ось тут я й вирішила, що не має все так бути, адже нам по сорок сім років, куди окремо? У нас майно, у нас діти і на кону їхнє благополуччя, треба думати, як ми віку доживатимемо.
– Я ще молодий чоловік і чудово виглядаю, – сказав Руслан.
Я лиш руками сплеснула. Я ж знаю, коли він був молодий.
Я тоді його батьків.
– Переконайте Руслана не йти з сім’ї, я йому все пробачу, тільки хай лишається.
– Звичайно, Олесю, ми поговоримо, – казали свекри і я їм вірила. Вони були за те аби ми були разом.
Далі я своїх батьків залучила, хоч мої не були у захваті від Руслана ні на початку шлюбу, ні тепер, але погодилися з моїми аргументами:
– Стільки років разом, вже тебе краще нічого не знайде…
– Стільки ти вже з ним прожила, то вже куди далі…
Була у мене й розмова з його друзями. І вони так само мене підтримали.
– Ми поговоримо з ним, ми йому казали, що ти чудова жінка і треба тебе цінувати.
Але ніякі розмови не привели до того, що я хотіла – миру і злагоди.
Чоловік діяв згідно букви закону, я все мала віддати грошима, якщо хотіла залишити річ у себе. Дійшло до того, що мені довелося виїхати на заробітки аби віддати частку за квартиру.
Руслан жив далі, наче нас у нього ніколи й не було. Його нове життя стало важливішим. Ми з дітьми вирішили, що не будемо напрошуватися.
Життя йшло зі звичним плином: у мене онуки, радісні клопоти, відчуття потрібності, робота, друзі, допомога батькам і свекрам.
Свекрів я не викреслила зі свого життя, бо вони мені та дітям дуже багато зробили добра. Оскільки нова дружина не спішить їх доглядати, то я не бачу нічого в тому дивного, що я прийду чи дітей попрошу їх відвідати та щось купити. Та й у мене такі діти, що їм двічі казати не треба або й самі приходять.
Проте, для всіх настає той день, коли людина хоче вернути минуле чи вернутися до минулого життя. чи вернутися до минулої зручної дружини.
І такий день настав у Руслана.
Я щось собі готувала поїсти, як в двері подзвонили. І так довго дзвонять, що я вже й переживати стала – може щось сталося?
Відкриваю – Руслан, глянув на мене і очі у нього на лоба полізли.
– Олесю, гарно виглядаєш. Треба поговорити.
Я впустила до хати, бо й здивована була і цікаво було, як він все поверне.
– Знаю, що ти сама.
– Звідки?
– Батьки сказали.
– Ти й про них згадав?
– Слухай, я миритися прийшов. Ти одна. Я один, у нас родина була. Міцна. Давай забудемо минуле і будемо жити далі. Так буде правильно. Що скажеш?
Я задумалася. Я справді одна, у нас родина, ми можемо далі жити разом, адже ми знаємо звички один одного і доволі непогано жили.
– Ні, Руслане, ти своє «правильно» застосував не тоді і не з тими людьми. Ти себе проявив на повну і я не заслуговую на те, щоб зі мною ще раз так вчинили.
Тепер чоловік намагається налагоджувати стосунки з дітьми, пояснює їм, де він був п’ять років. Не знаю чи були для нього ці роки щасливі, але я по ньому цього не бачу.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
