Познайомилася з чудовим хлопцем! Красень, роботящий, характер неймовірної доброти, словом, Максим – чудова людина. Закохалася неймовірно.
Трохи позустрічалися і Максим запропонував жити разом. У нього власний величезний будинок, між іншим, збудований власноруч. Але є одне але, Макс живе із мамою.
Ну і почалося. “Я до вас не лізу, живіть як хочете”. Але… «а чому у гори не поїздите? Треба їхати, поки молоді». «Поки молоді, треба все встигати зробити». «Ой, а ти не прибрала ще? А я от і те, і те встигла зробити. Трохи повільна ти.
І так до нескінченності. Кожна дія – римарочка з її боку. Не можливо хоч щось зробити по-своєму. Ніби на словах ніхто не забороняє – але самі знаєте як це буває. Територія не твоя, хоча тобі й кажуть: «Ну, а що ти? Це і твій дім, звісно. Роби як хочеш. Тільки не тут і не тут. Жила я так більше року, у вічній напрузі та відчутті, що все робиш не так.
Тут варто зауважити, що у Максимової мами стосунки з його батьком не склалися, і чоловік живе окремо зі своєю мамою. Лідія Дмитрівна людина непогана, досить молода і бадьора жінка. Але сина відпускати від себе категорично не хоче. Так і каже «я свого синочка нікому не віддам».
Загалом після кількох неприємних історій, де мене звинуватили в тому чого не було, я зібрала речі і поїхала жити на квартиру.
Хлопця просила, благала, переконувала пожити окремо від мами. Пропонувала пожити на квартирі, а згодом, якщо йому захочеться, збудувати наш спільний дім.
Пояснювала, що жити так не можу, що мені у його домі дуже важко емоційно. Крім того, були всі ці неприємні історії, про які він знає. Маму його жодного разу і словом не образила, за спиною про неї нічого не говорила і не говорю. Вона ж синові на мене скаржилася, а коли я приходила до неї поговорити, така «Даринко, ну що ти? У мене до тебе немає жодних претензій».
При цьому я людина, яка все близько до серця приймає. Конфлікти мені важко даються і якщо щось мене не влаштовує – завжди говорю у м’якій формі, повторюю кілька разів.
Звісно, що й я не ідеальна, маю свої мінуси. Можливо, не найкраща господиня, бо у город сама не лізла, але завжди пропонувала допомогу Лідії Дмитрівні.
По дому робила все, що могла: мила, прала, прибирала, готувала, купували щось невелике в дім.
Підсумок такий – Максим вважає, що нічого надзвичайного не сталося, і що треба повертатися та налагоджувати стосунки з його мамою. Більше їй допомагати, бути терпимішими.
А якщо я не хочу туди повертатись – значить недостатньо його люблю.
Якось так. І що робити з цим – без поняття.
