Свекруха.
– Слово мамі молодого!!!
– Дорогі мої діточки, бажаю вам прожити в щасті і злагоді багато років. Любіть один одного і це буде найкращим подарунком вашим батькам. А, головне, подаруйте нам якнайшвидше онуків…
Марійка і Максим все виконали, як і благословляли батьки, але щось пішло не так. Марійка пішла в невістки, але жити в одній хаті, де ще не одружена молодша сестра, стало неможливим. Вирішили побудувати власну хату. Для цього Максим поїхав на будівництво в Англію, а Марійка залишилася сама і при надії. Вирішила винаймати поки квартиру, бо повертатися до своїх батьків теж змоги не було. Марійчина мама спочатку пожурила доньку, що та не вміє з свекрухою спільної мови знайти, але раз так сталося…
Яке ж це було щастя вставати і лягати не під пильним і осудливим оком, а як хочеться. Проте, сидіти вдома не приходилося, бо треба найняти людей аби навозили піску і каміння, щоб викопали під фундамент. А ще ж майстрів треба годувати. Не мала Марійка спокою, але мрія про власну хату, де будуть тупотіти маленькі ніжки, додавала сил. Свекруха теж помагала… добрим словом. Вона мала своє життя і власні клопоти, хай дякують, що біля себе дала місце на будову. Вже діти самостійні, все своїм трудом хай роблять і цінувати це будуть.
Народила Марійка синочка без Максима. Він не бачив ні перших кроків, ні перших зубів. Все на фото і відео. Тяжко йому було там, але щоденна виснажлива робота не давала й дуже відволіктися. А от неділя була найтяжчою – така самотність накривала його з головою, що хоч і не дзвони до коханої.
А будинок росте, і батьки Марійки допомагають, а от свекруха все осторонь, наче не її син будується. Нічого, якось там буде, головне накрити і тоді хай вже Максим вертається.
Росте маленький Олежик і каже «тато» на фотографію Максима і на кожного чоловіка, що зустріне. Підбіжить разом з чужим хлопчиком до його тата і один поперед другого таткає. Бачить це Марійка і серце крається за дитину, що росте без тата і за Максима, що не бачить малого, немає добре їсти і м’яко спати… Але вже хата перекрита. Яка ж це радість – смерека на хаті. Вінок її чеканню. Їде Максим додому!!!
Дні в щасті біжать так швидко, що й не порахуєш. Закінчуються зароблені гроші, а будові ні кінця, ні краю: треба шпаклювати, вікна-двері ставити, опалення робити. Збирається Максим й далі в Англію, але Марійка, ніби щось відчуває, просить поговорити з мамою:
– Максиме, мама мамою, але хата на її подвір’ї, треба робити документи і я хочу аби хата була на тебе, та й нас з Олежиком треба прописати заразом.
Пішов до мами:
– Мамо, нам треба документи виробляти на лічильник, на газ. Треба аби ви дали дозвіл прописати Марійку з дитиною.
– Та хіба за мною стане? Я вашого ніц не хочу, синочку мій любий, то все твоїм мозолем зроблено. Але не спіши прописувати Марійку і малого, бо мені субсидія не вийде. А ви не переживайте, де треба документи виробляти – я всюди піду.
Марійка закрилася в ванній і довго плакала. Не могла зрозуміти, чому якісь мізерні пільги мають їй заборонити бути ґаздинею у власній хаті. Пригадала кожен день, коли тягала сумки з їжею для майстрів, як ноги свинцем наливалися і нестерпно пекло у попереку. Як боялася, коли на світ просився синочок. Хотіла вхопити за руку рідну людину і почути, що все буде добре. Як було важко самій з малюком, які важкі ночі, коли воно температурить і плаче, плаче, плаче… коли вже й малий Олежик взявся просити маму вийти, то вийшла рішуча, як ніколи:
– Ти нікуди не поїдеш. Доки твоя мама не припише нас в хату. Як я і маленький для неї коштують менше ста доларів, то не треба мені такої матері.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
