Це сталося два тижні тому. Двері відчинилися, і на порозі з’явився мій син, Максим. Але він був не сам. За його спиною стояла “вона”.
Перше, що я помітила, була зачіска, що нагадувала шаленство кольору — асиметричні яскраво-зелені пасма, що стирчали на всі боки. Далі — кільце, що блищало у крилі носа, і губи, які здавалися надмірно об’ємними. Її одяг складався з рваних джинсів і якоїсь майки, а погляд був наче спрямований у небуття.
Я на мить завмерла, гадаючи, що Максим, мабуть, ненароком когось зачепив автомобілем на переході й тепер привів потерпілу, щоб залагодити інцидент.
Але я помилилася. Максим відступив убік, вивільняючи цю “панну” із-за своєї спини.
— Мамо, познайомся, — Максим промовив це з такою неприхованою гордістю, що моє збентеження лише посилилося. — Це Зоряна. Моя дівчина. Я сподіваюся, ви швидко знайдете спільну мову!
Зоряна, жуючи гумку з такою енергією, що це було чутно навіть крізь зачинені двері, кивнула мені й зобразила щось на кшталт усмішки.
— Здо’вастє, — простягнула вона. — Мені дуже приємно.
Я розуміла, що мені необхідно відповісти щось ввічливе, схоже на “мені теж приємно”, але мої голосові зв’язки, здавалося, відмовилися працювати. Я лише трохи відступила, дозволяючи цій парі увійти. Максим повів Зоряну до кімнати а потім повернувся в кухню, а я, наче робот, попрямувала за сином на кухню.
Я зачинила двері й повернулася до нього.
— Максиме, — мій голос звучав дивно, наче він належав комусь іншому. — Хто це, заради всіх святих?
Він знову знизав плечима, наче я запитала про погоду.
— Я ж сказав, мамо. Це Зоряна. І в нас серйозні стосунки.
Я сперлася на стіл, намагаючись опанувати себе.
— Скільки їй років?
— Двадцять.
Я кивнула, намагаючись перетравити цю інформацію.
— А ти пам’ятаєш, що тобі за місяць виповниться тридцять? Ти пам’ятаєш про різницю в ціле десятиліття?
Максим спокійно подивився на мене, ніби я підіймаю проблему з нічого.
— Ну, звичайно, пам’ятаю. Я вже запросив Зоряну на свій ювілей. Чого ти хвилюєшся?
— А вона знає, що вона на ціле десятиліття молодша?
— Знає. Я їй відразу сказав. Вона сказала: “Нічого страшного”.
Я провела рукою по обличчю, намагаючись усвідомити масштаб цієї події.
— Максиме, скажи мені чесно, — я схилилася до нього, знижуючи голос, — ця дівчина хоча б працює? Вона має якесь заняття? Яке в неї оточення?
Він відвів погляд, і ця його невпевненість дала мені зрозуміти, що далі буде ще “цікавіше”.
— Вона талановита. Вона шукає себе в мистецтві. Зараз вона тимчасово не працює. А щодо оточення, ну у неї був складний період. Її батько, — він зробив паузу, — зараз у виправній установі. А її мама проходить тривале лікування, ну, від певних проблем зі здоров’ям, які викликані способом життя. Але це не її провина, мамо! Вона прекрасна людина. Ти просто не даєш їй шансу!
Я заплющила очі, намагаючись не впасти. Ця “прекрасна людина” з яскраво-зеленим волоссям, що жує гумку, тепер житиме під нашим дахом.
— Максиме, ми маємо поговорити про це серйозно, коли прийде батько, — промовила я. — А поки що, я прошу, нехай вона хоча б прибере свої аксесуари. У нашому домі є певні правила. І я не впевнена, що я здатна подружитися з нею.
Мене звати Катерина. Я завжди цінувала лад, спокій і виваженість. Ми з чоловіком, Віталієм, будували наше життя на принципах стабільності та передбачуваності. Ми виховували сина, Максима, в атмосфері поваги до освіти, до праці та до традиційних цінностей.
Ми з Віталієм обидва працювали у серйозних, консервативних установах і пишалися нашим сином. Максим, незважаючи на свій вік, до тридцяти років вже досяг певних висот у своїй професійній сфері.
Він був успішним, добре заробляв, мав чудові перспективи. Ми завжди були впевнені, що він обере собі партнерку під стать: розумну, з гарною освітою та вихованням.
Я завжди уявляла, як ми, усі разом, сидітимемо на дачі, обговорюватимемо класичну літературу, плануватимемо сімейні подорожі… Я була впевнена в майбутньому нашого Максима.
Він, як і більшість молоді, жив із нами, у просторій квартирі, яку ми з Віталієм придбали багато років тому, інвестувавши в неї всі свої заощадження і сили. Ми завжди казали, що це його дім, доки він не знайде собі пару і не створить власне гніздечко.
Про його попередні стосунки я знала небагато: були дівчата його віку, з його кола, але нічого серйозного. Він був поглинутий кар’єрою. І тут, як сніг на голову, з’явилася Зоряна.
Після мого шоку і моєї розмови з Максимом, я мусила чекати вечора і повернення чоловіка. Віталій прийшов, як завжди, втомлений, але усміхнений.
— Катю, щось на обід? Я почуваюся виснаженим.
— На обід, Віталію, у нас є сюрприз, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Максим привів додому свою дівчину. Вона чекає. Іди, познайомся.
Він здивовано підняв брову, але пішов до кімнати сина. Він повернувся за кілька хвилин. На його обличчі був вираз повної розгубленості, наче він вийшов із якоїсь паралельної реальності.
— Він пожартував? — тільки й зміг вимовити Віталій, опустившись на стілець.
— Щось на кшталт того, — підтвердила я. — Він каже, що в них усе серйозно. Вона, Віталію, молодша за нього на десять років, і з дуже непростим минулим.
— Але ж, Катю! Хіба Максим не розуміє, що це тягар? Що ця дівчина, можливо, шукає захисту чи підтримки?
— Він називає це “складним періодом у її житті”, і що ми повинні їй “допомогти”, — я важко зітхнула.
Ми довго обговорювали цю ситуацію. Наші емоції були, як натягнута струна. Ми з Віталієм були просто не готові до такого повороту подій.
— Що ми будемо робити, Катю? Ми не можемо просто виставити її за двері. Це наш син.
— Звичайно, не можемо. Ми ж не хочемо зіпсувати наші стосунки з Максимом. Але ми мусимо встановити правила.
Ми вирішили тимчасово прийняти Зоряну.
Зоряна залишилася жити в нас. Не можу сказати, що вона створювала нам багато клопоту. Вона майже не виходила з кімнати Максима, проводячи час за переглядом якихось серіалів або малюванням на планшеті.
Але для мене і Віталія її присутність була постійним випробуванням. Ми змушені були постійно себе стримувати.
Одного ранку я зайшла на кухню, де Зоряна готувала собі щось на сніданок. Вона була в піжамі з якимось незрозумілим малюнком, а її волосся стирчало ще більш хаотично, ніж зазвичай.
— Доброго ранку, Зоряно, — я намагалася бути привітною, хоча це було складно.
— А? Доброго, — пробурмотіла вона, не відриваючись від телефону.
Я вирішила провести “виховну бесіду”.
— Зоряно, ти ж знаєш, наш дім невеликий, і ми з Віталієм цінуємо чистоту. Ти не могла б прибирати за собою посуд відразу після того, як поїси?
Вона на мене подивилася з виразом абсолютної відсутності інтересу.
— А, ну так. Звичайно. А я думала, у вас є якась хатня робітниця. Максим казав, що ви забезпечені.
Я ледь стрималася.
— У нас немає хатньої робітниці. І наш добробут здобутий важкою працею, а не подарований долею.
Вона знизала плечима і продовжила дивитися в телефон.
— Зрозуміла. Ну, я потім приберу.
Я вийшла з кухні, відчуваючи себе розбитою. Пізніше ввечері, коли я мила її тарілку, Віталій побачив це.
— Вона так і не прибрала? — запитав він.
— Ні, Віталію. Вона зайнята пошуками себе у світі мистецтва.
Найбільше мене засмучувало, що Максим, мій розумний і цілеспрямований син, повністю поринув у світ Зоряни. Він почав пізно повертатися з роботи, забув про спортзал, а його коло інтересів звузилося до кінофільмів і музики, які подобалися їй.
Якось ми з Віталієм спробували поговорити з ним відверто.
— Максиме, — почав Віталій, — ми поважаємо твій вибір, але бачимо, як ти змінився. Ти повністю присвятив себе цій дівчині. Ти майже не спілкуєшся з нами, не цікавишся своєю роботою так, як раніше.
Максим відповів холодно і відсторонено.
— Тату, ви просто не приймаєте мій вибір. Зоряна — це моя муза. Я щасливий. Вона показує мені, що у світі є не тільки ваші нудні офіси та ваші занадто консервативні погляди.
— Нудні? — я ледве стримала образу. — Наші “нудні погляди” дали тобі освіту, стабільність і можливість жити в цій квартирі, яку ми збудували.
— Ви завжди дорікаєте мені цим! — його голос набув невластивих йому високих ноток. — Я працюю і сам себе забезпечую. А ви хочете, щоб я жив, як ви, і привів додому дівчину, яка вам сподобається!
— Ми хочемо, щоб ти був справді щасливим, Максиме, — сказав Віталій. — І щоб ти мав поруч людину, яка буде тебе підтримувати, а не тягнути вниз.
Розмова не мала жодного сенсу. Максим замкнувся у своїй кімнаті, а ми залишилися наодинці зі своїм розчаруванням.
Ми з Віталієм зрозуміли, що наше безмовне терпіння тільки погіршує ситуацію.
— Катю, я більше не можу цього витримувати, — зізнався мені Віталій. — Я відчуваю, що ця дівчина повільно, але впевнено руйнує все, що ми будували в ньому.
— Я згодна, — відповіла я, — ми повинні щось робити. Але що?
Ми вирішили дати синові вибір, але зробити це дуже обережно.
— Максиме, — сказала я йому наступного дня, — ти вже доросла людина. Ми з батьком вирішили, що тобі час будувати власне гніздо. Ми не виганяємо тебе. Ми лише пропонуємо тобі почати самостійне життя. Ми готові допомогти тобі знайти хорошу квартиру в оренду, поки ти не вирішиш, як бути далі. Ти зможеш жити там із Зоряною.
На наше здивування, Максим погодився без заперечень. Мабуть, він уже сам втомився від нашої постійної, хоч і стриманої, присутності.
Через тиждень він із Зоряною з’їхав, забравши свої речі.
Ми з Віталієм залишилися у тиші нашої просторої квартири.
— Катю, як ти думаєш, він зрозуміє? — запитав Віталій, обіймаючи мене.
— Я не знаю, Віталію, — відповіла я, дивлячись на порожні двері його кімнати. — Але тепер ми можемо жити спокійно. І я сподіваюся, що він нарешті зрозуміє, що таке відповідальність, коли вони залишаться самі. І, можливо, він нарешті побачить, хто стоїть поруч із ним. А поки що нам треба просто почекати.
Місяць минув. Син телефонує зрідка, через друзів і знайомих я про нього нічого не можу дізнатись, адже той кардинально змінив коло спілкування.
Вже тричі пошкодувала, що дозволила йому бути із тією Зоряною. Поїхати забрати? От, що робити?
Головна картинка ілюстративна.
