— Максиме, ти можеш мені пояснити? Це правда? Це правда, що твоя мама успадкувала трикімнатну квартиру твого дядька у столиці і продала її?
Я намагалася стримати тремтіння у голосі, але слова виходили, наче гострі уламки. Ми стояли посеред нашої маленької студії, і цей крихітний простір раптом здавався занадто тісним для такої великої, несподіваної таємниці.
Чоловік, мій Максим, відвів погляд. Він був незворушний, але я бачила, як напружилася його шия.
— Звідки ти це взяла, Аріно? Хто тобі сказав таку дурницю? — Він не запитував, він вимагав відповіді.
— Не перекладай на мене, — рішуче відповіла я, схрестивши руки на животі. — Я дізналася випадково, від твоєї тітки Зіни! Вони говорили про це, як про щось, що всі знають, окрім мене! Якщо це сталося, і пані Галина отримала значні кошти, чому вона продовжує брати у нас в борг невеличкі суми, які ніколи не повертає?
— Аріно, я не хочу про це говорити. Це її справи. Це її майно і її рішення. — Максим спробував обійти мене і піти у ванну, але я стала на його шляху.
— Її справи? Вона просить у нас кошти, які ми відкладаємо з останнього на наші потреби, на майбутнє дитини! Ти не розумієш, що ця невелика сума для нас — це можливість годувати сім’ю цілий тиждень! І все це, знаючи, що вона має ну, скажімо так, ресурс, який у десятки разів перевищує наші річні доходи! Де логіка?
Мої очі були наповнені сльозами не від образи, а від глибокого, виснажливого розчарування. Уся наша важка праця, усі наші поступки, наш суворий облік кожної копійки — усе це виявилося марним.
— І чому ти мені про це не сказав? — підвищила я голос. — Чому ти дозволяєш мені вести цей суворий облік витрат, коли твоя мама приховує такий стан?
— Я сказав, забудь! — Максим нарешті промовив це, його голос був тихим, але твердим. — Я допомагав мамі і допомагати буду. Це не обговорюється. Її статки мене не цікавлять. Я собі сам зароблю. А ти просто заспокойся і займися нашими справами.
Він таки пройшов повз мене, а я залишилася стояти, мовчки дивлячись на зачинені двері ванної. Його позиція була непохитною, і саме ця непохитність викликала у мене найбільш гостру підозру.
Ми з Максимом разом уже три роки. Перший рік ми жили у пані Галини, мами Максима. Це був важкий час. Ми платили за всі комунальні послуги, намагалися допомогти їй по господарству, але постійно відчували себе у гостях, які затрималися.
Пані Галина, хоч і була завжди ввічливою, не пропускала нагоди нагадати, наскільки вона “втомлена” і як їй “потрібна допомога”.
— Максиме, мені так погано, — казала вона. — Ноги болять, не можу навіть пройтися до магазину. Може, ти купиш мені тих фруктів, що на розі?
Звісно, ми купували. Ми постійно намагалися полегшити їй життя, адже вона — мати мого чоловіка.
За два роки ми змогли отримати кредит і придбати маленьку студію в передмісті. Це була крихітна, але наша квартира. Ми вдвох вважали, що це краще, ніж жити у її великому домі, але під постійним наглядом. Тепер у нас був власний кут.
Я одразу ж завела суворий облік усіх витрат. Кожен чек, кожен переказ — усе фіксувалося у спеціальному додатку. Ми мріяли якомога швидше розрахуватися з банківським боргом, щоб потім, нарешті, мати можливість думати про дитину.
Наша мета була чіткою, і ми йшли до неї, відмовляючи собі у багатьох маленьких радощах.
Але тут почалася “ера позик”.
— Аріно, не можна постійно відмовляти людині, якій погано, — казав Максим, коли я обурювалася.
Пані Галина, якій було лише близько п’ятдесяти років, і яка ще навіть не була пенсіонеркою, раптом перетворилася на втілення всіх можливих недуг.
— Що за вигадки? — обурювалася я чоловікові. — Он моя мама бігає і життю радіє, ще й нам допомагає! А тут прямо щодня щось інше і все “треба”, “Ой позичте”.
Максим лише знизував плечима.
— Та ну, забудь. Сама кажеш, що вона не на розваги бере, а на те, що їй приписує сімейний лікар. Може, нехай має. Все ж ми родина.
— Родина, яка постійно живе в борг, — прошепотіла я якось. — Скільки можна позичати? Нехай по невеличкій сумі, але вона ніколи не віддає! За кілька років лише двічі віддала, та й то лише частину. Все обіцяє, тобі постійно телефонує.А ми також їх заробляємо, вони з неба не падають.
Але найбільше мене обурювало її “відновлення”. Вона вже другий рік «відновлюється». Вона скаржиться на все і всіх. То ноги в неї, то голова, то спина. Говорить, що не може щодня ходити на роботу. Їй стає не добре, вона дуже втомлюється. А ми, звісно, не втомлюємося!
Максимові, як синові, було незручно дзвонити мамі і просити її повернути борг, навіть якщо це було зовсім невелике зобов’язання. Він був надто м’яким.
А я не могла знайти спокою, адже наші позичені їй кошти — це наш тижневий бюджет на харчування. Ми економили на всьому, аби виплатити кредит і почати наше спільне майбутнє, а пані Галина, виснажена своєю “хворобою”, навіть не намагалася підтримати нас у цьому.
Розрив шаблону стався, як це часто буває, випадково і боляче. Ми з Максимом були на родинному святі у його двоюрідної сестри. Я стояла біля тітки Зіни, яка розмовляла зі своєю дочкою. Вони думали, що мене не чути.
— Уяви собі, — говорила тітка Зіна, — Галя, ну, пані Галина, вона ж навіть не моргнула оком! Як тільки документи оформили, одразу й продала. Трикімнатна квартира дядька Віктора у центрі столиці!
— І що вона тепер робитиме з такою значною сумою? — запитала дочка.
— А хто ж її знає? — махнула рукою тітка. — Приховала від усіх. Боялася, мабуть, що Максим захоче якусь частку, чи ще хтось. Але ж це просто фантастика! Продати і сидіти тихо, мов миша!
Моє серце, здається, зовсім перестало битися. Я остовпіла. Успадкувала? Трикімнатну? Продала?
Коли я повернулася додому, мої сльози вже не мали нічого спільного з тими, що були раніше. Це не були сльози жалю за позичені кошти; це були сльози гіркоти від усвідомлення того, як мене тримали за дурну.
Це була глибока образа через таку цинічну подвійну гру. Пані Галина брала у нас кошти, які ми відривали від себе, посилаючись на свою хворобу і бідність, тоді як у неї на рахунку, ймовірно, лежала сума, яка вирішила б усі наші фінансові проблеми.
Я одразу почала той гострий діалог, яким ми розпочали цю історію.
— Ти не розумієш, що це підриває нашу довіру? Які ще таємниці ти від мене приховуєш, Максиме?
Максим твердо стояв на своєму. Його позиція була не просто захистом матері; це був глухий мур, за який він не пускав мене.
— Я не збираюся обговорювати фінансові рішення моєї матері, — повторив він, вийшовши з ванної. — Якщо вона вирішила продати, це її право. А те, що вона бере у нас в борг. Ну, це ж невелика сума, Аріно. Вона ж не вимагає мільйонів!
— Невелика сума, яка для нас має величезне значення! — закричала я, не втримавшись. — Чому вона не може взяти з тих коштів, які отримала за квартиру, і не повернути нам усе, що брала? Я не прошу її ділитися спадком. Я прошу про елементарну порядність! І чесність!
Максим подивився на мене так, ніби я з’їхала з глузду.
— Вона має право не звітувати перед нами про свої заощадження. Тим паче, ти сама не знаєш, які в неї витрати на її здоров’я.
— Я не вірю в її «здоров’я»! Їй лише п’ятдесят! Це вигадки, щоб не працювати і щоб викликати співчуття! Я не вірю, що можна мати аж стільки недуг у такому віці! А вона користується твоєю синівською любов’ю і моєю наївністю!
Я так і не отримала від нього чіткої відповіді. Він просто відмовився від подальшої розмови. Він заборонив мені телефонувати його матері з цього приводу.
Я не розумію, що це все означає? Чоловік знав? А якщо ні, то чому так реагує спокійно? Ми ж виплачуємо кредит, нам житло потрібно. Поясніть мені як так можна?
Я собі не можу і пляшку води придбати, зате ми віддаємо гроші свекрусі у якої їх повно. Як бути далі?
Головна картинка ілюстративна.
