О другій годині ночі тиша в помешканні бабусі мого чоловіка була напруженою, немов струна. Лариса Іванівна, моя свекруха, лежала в кімнаті, огорнута ковдрами, заспокоєна лікарями швидкої допомоги, які щойно поїхали.
Ми з чоловіком, Максимом, стояли в коридорі, пригнічені та збентежені. Я щойно повернулася від свіжоспеченого чаю, який принесла бабусі Марії, і Максим зупинив мене.
— Досить, Ліліє, — його голос був тихим, але в ньому бриніло таке глибоке розчарування, якого я ще ніколи не чула. — Досить. Навіщо ти це робиш?
Я відчула, як мої плечі напружилися. Я знала, про що він говорить, і це змусило мене захищатися.
— Що я роблю, Максиме? Я весь вечір намагаюся тобі допомогти! Я викликала лікарів, привезла ліки, бігала до аптеки, не залишила твою маму одну, коли їй стало зле! Що ще ти від мене хочеш?
Він відвів погляд і провів рукою по волоссю.
— Я хочу одного — щирості. І твого розуміння. Ти хіба не бачиш, що ти доконала її своєю впертістю? Що тобі станеться, якщо ти просто скажеш одне слово? Одне просте, звичайне слово!
— Ти про «маму»? — я вимовила це слово з неприродною інтонацією, ніби це був термін із незрозумілої мені мови.
— Так, про це! — Максим ледь не зірвався на голос, але вчасно приглушив його. — Що від тебе відпаде? Усі мої друзі, усі знайомі — їхні дружини називають моїх батьків «мама» і «тато», і це не викликає жодних проблем! Чому ти така незговірлива? Вона ж тобі ніколи не зробила нічого поганого!
Я згадала всі добрі вчинки Лариси Іванівни, її безкорисливу допомогу, її щедрість. Моє внутрішнє «я» почало хитатися.
— Вона не просто не зробила нічого поганого, Максиме, — я намагалася зберегти спокій, хоча всередині бушував шторм. — Вона нам подарувала нам таку велику допомогу, про яку більшість пар можуть лише мріяти! Вона віддала нам свою простору квартиру, щоб ми могли створити затишок для себе і наших дітей, а сама переїхала до бабусі, щоб доглядати її! Хіба це не заслуговує на повагу?
— Заслуговує! І це лише підтверджує, що вона заслужила на це звертання! — він подивився на мене втомленими очима. — Ти ж чула, що вона почула, коли ти готувала подарунки? «А це твоїй мамі». Саме це стало тим… фінальним поштовхом. Вона подумала, що ти досі не сприймаєш її як другу маму, що ми для тебе лише родичі. Вона почувається відкинутою, Ліліє!
Я опустила голову, відчуваючи, що вперше в цій суперечці в мене немає жодних аргументів, крім мого внутрішнього опору.
— Я не знаю, як це зробити, Максиме. Це настільки неприродно. Я просто не можу це видавити з себе! Я не хочу, щоб це звучало фальшиво.
— Краще фальшиво, ніж жодним чином, — його тон став м’якшим, але в ньому відчувалася незламна рішучість. — Ти до самого кризового моменту довела матір, яка тобі нічого поганого не зробила, а лише хотіла бути ближчою. Ти мусиш це змінити.
Я подивилася на зачинені двері кімнати, де лежала Лариса Іванівна. Максим був правий. Це не просто примха. Це сталося через мою незговірливість. І тепер я мала знайти в собі сили, щоб переступити через це внутрішнє табу.
Мене звати Лілія. Моє життя з Максимом почалося як у казці. Ми зустрілися, закохалися, і досить швидко зрозуміли, що хочемо бути разом. Відносини з його матір’ю, Ларисою Іванівною, завжди були чудовими.
Я зверталася до неї “Ларисо Іванівно” або “тьотя Лара”, коли ми були в неформальній обстановці (Максим називав її “мама Лара”). Жодних непорозумінь, лише взаємна повага.
Я часто чула від подруг скарги на свекрух: хтось втручається у виховання дітей, хтось критикує кулінарні здібності, хтось постійно вимагає уваги. У мене ж не було жодних підстав для скарг, окрім однієї: Лариса Іванівна хотіла, щоб я називала її «мама». А я просто не могла.
Ця тема спливла вже на весіллі. Під час тосту, коли гості наповнили келихи, Лариса Іванівна промовила дуже зворушливу промову.
— Дорогі мої діти! Сьогодні я щаслива подвійно. У мене тепер є не лише син, а й донька. Ліліє, тепер у тебе з’явилася друга мама. Я обіцяю, що завжди буду твоєю підтримкою і опорою.
Це звучало мило і щиро. Гості зааплодували, я посміхнулася, але навіть уявити не могла, що для свекрухи це було не просто гарне побажання, а принципове питання її прийняття в нашу родину.
Після весілля ми жили своїм життям, Лариса Іванівна жодним чином не втручалася. Її слова про «другу маму» я сприймала як метафору, як прояв любові.
— Максиме, ти не думаєш, що мама трохи перебільшує з цим «мама»? — якось запитала я чоловіка.
— Ні, Ліліє, — відповів він, — для неї це важливо. Вона, як і більшість жінок нашого роду, вірить, що звертання «мама» — це ключ до справжньої родини. Але не бери це близько до серця. З часом звикнеш.
Я пробувала. Кілька разів я намагалася вимовити ці два прості склади, коли ми залишалися наодинці.
— Ма, Ларисо Іванівно, я хотіла запитати, — і далі я переходила на звичне звертання, тому що слова виходили настільки вимученими та неприродними, що мені ставало ніяково. Я вирішила більше не робити цих незграбних спроб.
Відносини Лариси Іванівни до нас завжди були більше ніж теплими. Її слова ніколи не розходилися з ділом. Найсерйознішим, і найнесподіванішим доказом її щедрості став подарунок, який вона зробила нам через кілька місяців після весілля.
— Діти, — сказала вона, запросивши нас до себе на вечерю. — Я знаю, що вам потрібно думати про майбутнє, про дітей. А для цього потрібен простір. Я вирішила, що вам потрібна ця квартира.
Вона передала нам документи на свою простору трикімнатну квартиру.
— Ви повинні жити і радіти, а не тулитися по знімних кутах, — вона усміхнулася. — Мені тут досить місця. Я переїду до своєї мами, бабусі Марії. Їй уже багато років, і їй потрібен постійний догляд. А ви починайте створювати свій сімейний затишок.
Цей вчинок був просто неймовірним. Ми були зворушені до сліз. Лариса Іванівна віддала нам власне житло, а сама переїхала до старенької бабусі з усіма її віковими особливостями, аби нам було комфортно. Вона не просила нічого натомість.
— Бачиш, Ліліє, — сказав мені Максим. — Вона — справжня мама.
Я з ним повністю погоджувалася. Вона була гідною жінкою, і я була вдячна їй безмежно. Але навіть усвідомлення цього не допомагало мені переступити через внутрішню перешкоду.
Коли народилася наша перша дитина, а потім і друга, Лариса Іванівна була нашою постійною опорою. Вона завжди була напоготові, приїздила до нас за першим покликом, допомагала з прогулянками, готуванням і доглядом.
— Ларисо Іванівно, ви нас просто рятуєте, — дякувала я їй після чергової допомоги.
— Нічого, моя люба, — відповідала вона. — Я ж хочу, щоб у вас було більше часу для себе.
Але навіть бачачи таку її безкорисливу відданість, я не могла назвати її мамою. Я просто завмирала, коли намагалася це зробити. Слово застрягало у горлі.
Лариса Іванівна час від часу поверталася до теми «материнства». Це відбувалося дуже м’яко, без тиску, але я відчувала, що вона дуже чекає на це звертання.
— Ліліє, я тобі як мама раджу не купувати цю сукню, — могла вона сказати, коли ми ходили разом по магазинах.
Або:
— Я тобі тепер друга мама, можеш мені розповісти про свої переживання.
Я завжди кивала, усміхалася і погоджувалася, але продовжувала називати її на ім’я та по батькові.
Максим теж намагався мене переконати, але не наполягав.
— Ліліє, ну що тобі важко? Це б так її потішило. Ти ж бачиш, як вона старається для нас, — просив він.
— Максиме, я не можу! — вигукувала я. — Це звучить фальшиво! У мене є тільки одна мама. Я не хочу підміняти поняття! Це як внутрішнє табу, я не можу його переступити!
Наш тихий конфлікт продовжувався. Вона чекала, я уникала. Це створювало тонку, ледь відчутну, але постійну напругу між нами.
Моя рідна сестра, Анна, яка була для мене найкращою подругою, теж намагалася мене розрадити.
— Ліліє, ти не права, — казала вона мені по телефону. — Ти сама собі створюєш проблему. Називай її «мама» просто як статус, як повагу до матері свого чоловіка. Це ж не означає, що ти відмовляєшся від нашої мами. Зроби це заради Максима, заради миру в родині.
Я слухала, погоджувалася, але нічого не змінювала. Внутрішній опір був сильнішим за будь-яку логіку.
Грім пролунав несподівано, і саме в найменш підходящий момент — напередодні Нового року. Лариса Іванівна прийшла до нас відзначати свято, і ми були дуже раді її бачити. Ми готували стіл, діти бігали навколо, усе було чудово.
Я саме складала подарунки під ялинку. Максим був у іншій кімнаті, а Лариса Іванівна зайшла на кухню, щоб зайнятись нарізкою. Я швидко зібрала кілька пакунків і звернулася до чоловіка, думаючи, що Лариса Іванівна мене не чує.
— Максиме, — гукнула я, — де мені заховати цей пакунок? А це твоїй мамі.
Лариса Іванівна стояла за моєю спиною. Вона не сказала ні слова. Вона просто різко розвернулася і, ні з ким не попрощавшись, не попросивши вибачення, просто тихенько вийшла з квартири.
Ми навіть не помітили її зникнення одразу. Лише за кілька хвилин, коли хотіли сідати за стіл, зрозуміли, що гості немає.
— Куди поділася мама? — здивувався Максим.
Ми почали їй телефонувати, але вона не відповідала. Я відчувала, як моє серце стискається від недоброго передчуття.
Ми швидко викликали таксі і поїхали до бабусі Марії. Лариса Іванівна лежала на дивані, бліда, майже не рухалася. Виявилося, що вона встигла подзвонити сусідці. Вона була повністю байдужою до моєї присутності.
Приїхали лікарі швидкої. Вони оглянули її і порадили повний спокій та курс відновлення, зазначивши, що стан був спричинений сильним емоційним переживанням. Нам довелося підписати відмову від госпіталізації, пообіцявши, що ми будемо поруч.
Замість свята, ми провели безсонну ніч біля її ліжка, доглядаючи за нею та її старенькою мамою. Настрій був відповідний — гнітючий і важкий. Саме тоді, у коридорі, відбулася наша гостра розмова з Максимом.
Він висловив мені все, що накопичилося в ньому за ці роки.
— Ти довела матір до кризового стану, — говорив він мені, — лише тому, що ти не можеш вимовити одне слово! Хіба вона не заслужила на те, щоб невістка зверталася до неї так, як вона того справді заслуговує?
Я слухала його, згадуючи слова сестри, і не розуміла їх усіх. Що задика традиція. Чого я доросла жінка, яка має сім’ю, яка має власну родину і жінку яка є моєю мамою, повинна чиюсь назвати мамою?
З якого такого дива? Де ще у світі є таке? Чого це раптом стало аж так принципово для всіх? Я маю право називати людей так, як я хочу. Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
