Ще й сама така до мене прибігла:
– Світланко, має когось Віктор, знаю, що це неприємно переживати. але ти маєш бути до всього готова. Я з тобою, я не дам нікому іншому жити в моїй квартирі, як тільки моїм онукам і тобі!
Я аж просльозилася від такого співпереживання, адже за ці вісімнадцять років, що я в шлюбі, то вона мене не дуже й жалувала.
Моя свекруха, Віра Павлівна, купила цю трикімнатну квартиру синові, коли працювала в Італії, чекала, що в ці хороми зайде принцеса, а тут я. Що я витерпіла за ці роки, ви не уявляєте, кожну плямку на плитці вона сприймала як нехтування її допомогою, вартувало дітям пописати шпалери, то вже швидка була під вікнами.
Я сто разів просила Віктора знімати квартиру, бо так хоч нерви будуть цілі, але він не хотів.
А далі я змирилася та й як інакше, коли й садок і школа не далеко, до роботи три зупинки, та й вже вважала цю квартиру своїм домом.
І ось ця новина – Віктор не просто йде з родини, а у його жінки буде дитина.
Знаєте, я така була певна, що залишуся жити в свекрушиній квартирі, що тепер аж смішно, як я могла бути такою наївною. Отож, я зібрала його речі і тицьнула йому, як тільки він переступив поріг квартири:
– Забирайся до своєї, знати тебе не хочу.
– Стоп, стоп, люба, не я йду з квартири, а ти. Я проконсультувався з адвокатом, то знай – хата моя, ти тут навіть не прописана.
Я очима закліпала, адже мене справді свекруха в квартиру не прописала, тільки дітей.
– Я тобі даю тиждень аби ти підшукала квартиру і переїхала. Дітям я помагати буду.
І от я до дітей, мовляв, тато має іншу, треба шукати квартиру. Ну, вони спочатку згодилися, а потім ніяк – ми не поїдемо, то наш дім. І ще й свекруха прийшла і каже, що дітей нікуди не відпустить, хай живуть.
Що вона там Віктору казала – я не знаю, але залишилися діти жити на старій квартирі і туди прийшла молода жінка зі своїми порядками.
Я тільки очима кліпала, коли за мною закрили двері і помахали мені ручкою. Коли ж я нарешті винайняла житло на свою зарплату, то стала думати, як я жити далі буду, як мені дітей забрати?
– І про аліменти не забудь, – нагадав в голові голос чоловіка.
Хоч мені й важко було від того, що діти не зі мною, але як почав мені телефонувати Віктор з тим, які наші діти неслухняні і як важко мачусі з ними, то я зрозуміла, що у них теж свої плани і думки щодо всього.
Протрималася молода дружина в тій квартирі рівно пів року, а далі сказала, що вона жити не буде з чужими дітьми і не буде їх обходити, бо у неї маля є.
– А що ти хотіла? – питала її свекруха, – коли з жонатим зв’язувалася, що діти випаруються? Ні, любонько, хочеш жити тут, то працюй, бо он скільки плям ти наставила за цей час, що Світлана за все життя стільки не попсувала.
Результат був очікуваним: вона переїхала до матері, Віктор з дітьми живе на квартирі і просять мене всі помиритися і вернутися.
А я, знаєте, не хочу. Тепер думаю, що з самого початку все будувалося так, щоб в кінцевому результат і привести ось до такого фіналу. Якби свекруха всі ці роки не казала синові, яка у нього недолуга дружина, як він вартий кращого, як він працює, а вона відпочиває, як він змарнів, а вона розкошує… То чи думав би він про заміну мені? Що ви на це скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота