— Мамо, ти серйозно?! — не стримався Тарас, голос його тремтів від роздратування.

— А що не так? — спокійно запитала Ольга Петрівна, хоча всередині все стискалося.

— Ми ж розраховували на тебе! Думали, ти зрозумієш, підтримаєш, а ти взяла і все зіпсувала!

— Я зіпсувала? — Ольга Петрівна відчула, як очі наповнюються сльозами. — Тарасе, я тобі скільки разів казала про свої плани!

Тарас різко встав, схопив куртку і вийшов, грюкнувши дверима так, що в передпокої задзеленчав ключик у замку. Він навіть не озирнувся, хоча чув, як мати тихо схлипнула за спиною.

Ольга Петрівна сиділа на дивані, дивлячись у порожнечу. Як же так вийшло? Син, якого вона виростила, якого любила понад усе, пішов, наче чужий.

Через кілька днів вона зустрілася з давньою подругою Ларисою Володимирівною в затишній кав’ярні біля парку. Замовили трав’яний чай, посиділи, поговорили про дрібниці, а потім Ольга Петрівна не витримала.

— Ларисо, навіть не знаю, як тобі сказати. Ми з Тарасом посварилися. Серйозно так. Два місяці вже не розмовляємо.

Лариса Володимирівна зняла окуляри, протерла їх серветкою і похитала головою.

— Олю, як же так? Ви ж завжди були такі близькі.

— Близькі… — Ольга Петрівна гірко всміхнулася. — Поки я була потрібна, то так. А тепер, бач, не дуже.

— Розкажи нормально, що сталося, — м’яко попросила подруга.

— Я вийшла на пенсію. Давно планувала, ще рік тому йому казала. Хотіла спокійного життя, подорожей, хобі нового. А він думав, що я ще попрацюю, бо їм знадобиться моя допомога в одній важливій справі. І коли дізнався, що я вже все вирішила, розлютився страшенно. Сказав, що я їх підвела, що думаю тільки про себе.

Лариса Володимирівна зітхнула.

— Знаєш, як то кажуть: поки все гладенько, всі милі й добрі. А як щось не так — одразу маски спадають.

— Ось і я про те саме думаю, — тихо мовила Ольга Петрівна. — Може, я справді його розбалувала? Завжди слухала, завжди допомагала…

Я завжди з трепетом чекала на пенсію. Працювала довго, хоча могла б і раніше піти. Здоров’я дозволяло, але я любила свою справу — була бухгалтером на великому підприємстві. Та з часом усе набридло: ранні підйоми, звіти, дедлайни. Хотілося просто жити для себе.

Тарас уже давно дорослий, має свою сім’ю: дружину Марину і двох дітей — доньку Софію та сина Максима. Живуть окремо, в тому ж місті, але бачимося не так часто, як раніше.

Я часто розповідала Ларисі про свої мрії.

— От вийду на пенсію — заведу котика, — говорила я, попиваючи каву. — Будемо разом сидіти на балконі, дивитися на дерева. А ще хочу записатися на курси малювання. Завжди мріяла, а часу ніколи не було.

— Малювання — це гарна ідея, — підтримувала Лариса Володимирівна. — А от кота… Подумай добре. У нас у під’їзді одна сусідка завела перського, а потім поїхала до доньки на місяць — і бідолаха цілими днями нявкав під дверима. Весь під’їзд чув.

— Та ні, я ж удома буду, — сміялася я. — І гуляти з ним не треба, тільки лоток міняти та годувати. А ще планую купити електровелосипед. Кататимуся парком, дихатиму свіжим повітрям. І на йогу запишуся, кажуть, для спини дуже корисно

— Йога в нашому віці? — Лариса Володимирівна підняла брову. — Ти мене здивувала.

— А чому ні? У моєї невістки Марини подруга ходить на йогу вже п’ятий рік, і там повно жінок за шістдесят. Каже, відчувають себе на двадцять років молодшими.

— Ну, якщо так… — подруга всміхнулася. — То бери мене з собою. А то я вдома сиджу, телевізор дивлюся та пироги печу.

Ми сміялися, уявляючи, як Лариса Володимирівна стоїть у позі дерева на килимку.

Я справді довго готувалася. Розповідала Тарасу не раз.

— Мамо, ти знову про пенсію? — якось запитав він, коли приїхав у гості з дітьми. Сидів на кухні, гортав телефон.

— Так, сину. Через пару місяців уже офіційно. Начальство попереджено, на моє місце дівчинку молоду взяли, я її навчаю.

Він підняв очі, здивовано.

— Серйозно? Ти ж казала, що ще подумаєш.

— Казала, що планую. І багато разів казала.

Тарас відклав телефон і нахилився ближче.

— Мамо, послухай… Зараз не час. Нам дуже потрібна твоя допомога. Ми хочемо авто для Аліни придбати, а без твоєї підтримки буде складно. Ти ж ще можеш попрацювати, правда?

— Тарасе, я все вирішила. Не хочу більше. Втомилася.

— Але ми ж розраховували! Ти могла б хоч попередити нормально, обговорити з нами!

— Я попереджала. Ти просто не чув.

Він встав, почав ходити по кухні.

— Ти думаєш тільки про себе! Ми ж сім’я!

Я мовчала. Не знала, що сказати. Він ще щось говорив, голос підвищувався, а потім схопив куртку й пішов. Двері грюкнули так, що сусіди, напевно, почули.

Я сиділа, дивлячись на чашку чаю, що остигала. Було боляче. Думала про все, що для нього зробила: квартиру, яку віддала їм після весілля, ремонт, який оплатила, безліч разів, коли сиділа з хворими онуками, коли сама ледве ходила після застуди. Завжди була поруч. А тепер — егоїстка.

Через тиждень він подзвонив.

— Мам, може, все-таки передумаєш? Нам дуже треба.

— Ні, Тарасе. Рішення остаточне.

Він кинув слухавку.

Два місяці тиші. Ні дзвінків, ні повідомлень.

Я вийшла на пенсію, як і планувала. Маю вже рудого котика — назвала Рудь. Він маленький, пухнастий, муркоче, коли я його глажу. Купила електровелосипед — катаюся парком щоранку.

Записалася на курси акварельного малювання — виявилася, що в мене непогано виходить.

Життя стало спокійним і приємним. Але іноді, коли Рудь спав на колінах, я думала про онуків. Софія вже така доросла, любить читати, Максим — футболіст маленький. І Марина… З нею ми завжди ладнали.

Одного осіннього дня до мене завітала Марина з дітьми. Без Тараса.

— Ольго Петрівно, добрий день! — вона обійняла мене в дверях. — Ми без запрошення, але дуже хотіли вас побачити.

— Мариночко, як я рада! — я провела їх на кухню, поставила чайник. — Рудь, познайомся з гостями.

Кіт обережно вийшов з-під дивана, понюхав Максимові кросівки.

— Бабусю, а можна ми з Сонею погуляємо в парку? — запитав Максим.

— Звісно,.

Діти пішли, а ми з Мариною залишилися вдвох.

— Ольго Петрівно… Пробачте Тараса. Він не зі зла. Просто дуже хотів ту справу вирішити швидко, а вийшло не так. Тепер сам мучиться, але гордість не дозволяє першим дзвонити.

— Я розумію, — тихо сказала я. — Але й мені боляче було.

— Він шукає нову роботу. З нормальною офіційною зарплатою. Каже, тоді все сам вирішить, без чиєїсь допомоги.

Ми довго розмовляли. Марина розповідала про дітей, про школу, про те, як Софія перемогла на конкурсі малюнків. Я показувала свої акварелі — вона щиро хвалила.

Потім діти повернулися, розчервонілі, щасливі.Ми пили чай з печивом, коли пролунав дзвінок у двері.тЯ пішла відчиняти — і побачила Тараса. В руках у нього був великий букет осінніх хризантем і пакет.

— Мамо… — він ніяково посміхнувся. — Привіт.

— Тарасе… Заходь.

Він передав мені квіти, потім дістав з пакета гарну скляну вазу — дуже схожу на ту, що стояла в мене колись на журнальному столику.

— Я пам’ятаю, як тобі подобалася стара… То вирішив замінити.

Я розпакувала, поставила вазу на полицю в серванті.

— Дякую, синку. Красива.

Він обійняв мене обережно, ніби боявся, що я відсторонюся.

— Мам, давай миритись. Ти звісно не права, але ти моя мама і я люблю тебе попри все.

Я так і стала. Так гірко стало, прям до сліз. Та де ж я не права? Як можна узагалі таке казати матері?

От поясніть мені, може то я чогось не розумію? Ну невже я не мала права сама вирішити як мені бути? Так, ми сім’я, але де сказано, що вихід на пенсію мама повинна узгоджувати із дорослими дітьми?

Ну от ви б працювали ще рік бо сину треба гроші на те, аби виплатити кредит за авто для дружини?

Головна картинка ілюстративна.