Наталя стояла біля вікна і дивилася на вечірнє місто. На кухні закипав чайник. У пам’яті чомусь виплив той день, коли вона, шістнадцятирічна, збиралася на перше справжнє побачення.
— Натусю, дитино, ти куди в таку холоднечу без шапки? — голос матері долинав з коридору.
— Мам, ну яка шапка? Я ж зачіску годину робила. І не називай мене так, — Наталя роздратовано смикнула блискавку на куртці.
— Але ж ти дитина ще, застудишся.
— Мені майже сімнадцять. Припини мене ганьбити, особливо перед друзями.
Тоді це здавалося неприпустимо. Мати наче навмисне обирала моменти, коли поруч були сторонні. На випускному, коли Наталя стояла з однокласниками, мати підійшла поправити їй пасмо волосся і прошепотіла: «Дитино моя, ти така гарна». Дівчата збоку прикрили роти долонями, а Наталя спалахнула від сорому.
Навіть пізніше, коли вона привела знайомити свого майбутнього чоловіка, Сергія, мати не втрималася. Вони сиділи за святковим столом, панувала дещо напружена тиша.
— Ви вже вибачте, Сергію, — раптом сказала мати, кладучи руку на плече доньки. — Вона в мене ще зовсім дитина. Ви її не ображайте.
— Мамо, мені двадцять три роки, я працюю в банку, — Наталя ледь стримувала сльози від приниження.
— Працюєш, звісно, — посміхнулася мати. — Але все одно дитинка. Нерозумна ще.
Сергій тоді лише ввічливо посміхнувся, а вдома сказав, що це було мило. Наталя ж влаштувала матері скандал. Вона вимагала поваги до свого дорослого статусу. Мати мовчки слухала, кивала, обіцяла більше так не робити, але через тиждень знову зірвалося коротке: «Дитино, поїж нормально».
Матері не стало швидко. Згоріла за кілька місяців, якраз коли Наталі виповнилося тридцять. Тоді було багато клопоту: похорон, спадок, виховання власної доньки Даринка, робота. Горе було гострим, але зрозумілим. А потім воно затихло.
Тепер Наталі сорок. Вона досягла всього, чого хотіла: посада начальника відділу, стабільна сім’я, квартира. Але останні кілька місяців її «накрило».
Сергій звертався до неї стримано.
— Нато, ти бачила ключі?
— На тумбочці, — відповідала вона.
— Дякую. Вечеря буде о сьомій?
— Так.
У їхній родині не було прийнято «сюсюкатися». Батьки Сергія виховували його в суворості, і він переніс це у власну сім’ю. Донька Дарина, якій вже виповнилося сімнадцять, теж була копією батька — прагматична, холодна, зосереджена на навчанні.
— Мам, мені потрібні гроші на курси, — казала Даша, не піднімаючи очей від планшета.
— Добре, перекажу на картку.
— Дякую.
Наталя ловила себе на думці, що в її житті зникли всі зменшувально-пестливі форми. Вона стала Наталією Вікторівною на роботі, Натою для чоловіка і просто «мамою» для доньки. Слово «мама» з вуст Даші звучало як назва посади або функціональний обов’язок, а не як звернення до близької людини.
Якось Наталя прокинулася посеред ночі в холодному поту. Їй наснилася їхня стара квартира. Старі шпалери в квіточку, запах випічки і мати, яка сидить у кріслі на кухні та ліпить вареники.
Уві сні Наталя підійшла до неї і запитала:
— Мам, ти тут? Ти ліпиш мої улюблені вареники.
— Так, Наталю.
— Мам, чого ти не називаєш мене «дитинко»?
Мати подивилася на неї дуже сумно. В її очах не було того звичного тепла.
— Ти ж просила тебе так не називати. Тобі ж тепер не потрібно бути чиєюсь дитиною. Ти вже велика.
— Мам, почекай, — Наталя хотіла схопити її за руку, але рука пройшла крізь повітря. — Мені холодно. Чому так холодно?
— Бо ти сама так захотіла, — відповіла мати і почала розчинятися в сутінках.
Наталя різко сіла в ліжку. Серце калатало. Вона почала схлипувати, спочатку тихо, а потім все сильніше. Сергій прокинувся, увімкнув нічник. Його обличчя було розгубленим.
— Що з тобою? Тобі погано? Серце? — він почав шукати телефон.
— Ні, Сергію, не треба… — Наталя витирала сльози тильною стороною долоні. — Просто сон.
— Ти так плачеш через сон? Що там було?
— Мати… Вона сказала, що більше не буде…
— Що не буде? Нато, заспокойся. Її вже десять років немає. Це просто нерви на роботі. Давай я наллю води.
Він пішов на кухню, а Наталя залишилася сидіти в темряві. Вона зрозуміла, що саме її мучить. Вона все життя виборювала право бути дорослою, і нарешті виборола його остаточно. Тепер у всьому світі не залишилося жодної людини, для якої вона могла б бути просто «дитинкою». Вона була для всіх опорою, ресурсом, керівником, дружиною, але ніхто не стояв над нею, прикриваючи від світу цією наївною, трохи дратівливою назвою.
Наступного дня Наталя не змогла працювати. Цифри на моніторі розпливалися. Вона взяла відгул і пішла містом. Ноги самі привели її до старої церкви біля парку. Вона рідко заходила в такі місця, але зараз їй здавалося, що тільки там вона зможе знайти відповідь на питання, чому їй так боляче.
Всередині було прохолодно і пахло ладаном. Наталя зупинилася біля входу, не знаючи, куди йти. Вона почувалася чужою. Поруч поралася якась жінка в темній хустці, вона розставляла свічки.
— Дитино, ти чого там стоїш? Проходь ближче, — тихо сказала жінка.
Наталю наче струмом вдарило. Вона подивилася на жінку — та була стара, з глибокими зморшками біля очей.
— Ви мені? — перепитала Наталя.
— Тобі, дитино, кому ж ще. Бачу, на серці важко. Йди ось сюди, постав свічку за близьких. Поговори з ними, вони почують.
Наталя взяла тонку свічку. Руки тремтіли. Вона підійшла до ікони, довго дивилася на вогник.
— Пробач мені, мамо, — прошепотіла вона. — Я була такою дурною. Мені так не вистачає твого «дитинко». Я б зараз усе віддала, щоб ти мене так назвала хоч раз.
Вона сіла на лавку в кутку. Стара жінка підійшла і сіла поруч. Вона нічого не питала, просто поклала свою суху, теплу долоню на руку Наталі.
— Скучила? — запитала стара.
— Дуже, — відповіла Наталя, не підводячи очей.
— Вони не ображаються. Вони просто чекають, поки ми самі все зрозуміємо. Тепер твоя черга.
— Моя черга — що?
— Бути тією, хто так каже. Любов же не зникає, вона просто змінює напрямок.
Наталя вийшла з храму, коли вже сутеніло. Вона відчула, як вакуум у грудях почав заповнюватися чимось іншим — не болем, а тихим сумом, який вже не душив.
Увечері Дарина повернулася з пар пізніше, ніж зазвичай. Вона виглядала втомленою, кинула рюкзак у куток і пішла на кухню за водою.
— Доню, сідай, я вечерю розігріла, — сказала Наталя.
— Я не голодна, ма. Багато завдань.
— Поїж трохи. Руки помий і сідай.
Дарина зітхнула, але сіла за стіл. Наталя дивилася на свою дорослу доньку, на її зосереджене обличчя, на те, як вона хмурить брови, зовсім як Сергій.
— Дитино, ти б куртку теплішу завтра вдягла, — раптом сказала Наталя. — Обіцяли сильний вітер.
Даша завмерла з виделкою в руці. Вона повільно підняла очі на матір.
— Мам, ти чого? Яка дитина? Мені сімнадцять років.
— Я бачу, — Наталя посміхнулася. — Але для мене ти — дитинка. Завжди нею будеш.
— Це звучить… дивно, — Дарина насупилася, але Наталя помітила, як розгладилася зморшка на її чолі. — Не називай мене так при друзях, добре?
— Обіцяю. При друзях не буду.
— Ну, добре, — Дарина опустила очі до тарілки. — Куртку вдягну. Може.
Наталя вийшла з кухні і зайшла у вітальню. Вона підійшла до полиці, де стояла стара фотографія матері. На знімку та була ще молодою, сміялася, притискаючи маленьку Нату до себе.
— Я зрозуміла, мамо, — промовила вона в порожнечу кімнати.
Вона відчула, як у домі нарешті стало затишно. Порожнеча зникла. Тепер вона знала, що бути «дитинкою» — це привілей, який дається на час, щоб потім ти міг передати це тепло комусь іншому, хто так само відчайдушно намагається здаватися дорослим.
