Це щира правда і я це знала чи не з пелюшок. Тато дуже хотів дівчинку, а мама не хотіла більше мати дітей, адже вона вважала, що уже є син і її материнський обов’язок цілком виконаний.
Але тато дуже хотів ще дівчинку і вона мала згодитися.
Ні, мама мене виховувала в теплі і добрі, але от любові від неї я не відчувала, не те, що від батька, який мені й коси заплітав, грав в чаювання з задоволенням, слухав всі мої безкінечні розповіді про пригоди моїх ляльок.
Збоку не виглядало, що у нас щось не так, бо я завжди була охайна і слухняна, але як тільки тата не стало, то мама нас з братом швидко поставила перед фактом – тепер самі по собі.
Ми не мали куди дітися, тому так і вчинили – після закінчення навчання кожен будував своє життя подалі від маминого.
І ось я була в стосунках з чоловіком, якого дуже любила. Так, я його любила і чекала, коли він вже піде з родини, де його не цінують і не розуміють, щоб створити зі мною справжню родину. Я була в такому підвішеному стані п’ять років і вже мені мало стукнути сорок років, коли я почала серйозно задумуватися над тим, що хочу дитину.
Пішла на огляди і там мені сказали, що це неможливо. Тоді вперше за багато років я пішла до матері аби вона мене втішила і підтримала, а вона зробила те, що завжди вміла – відділила свої і чужі проблеми.
Але далі виявилося, що мій коханий зовсім не покидає родину, а у нього просто був такий важкий період. Я старалася його втримати всіма можливими способами. Але було марно.
Через кілька місяців я зрозуміла, що мені якось не так, як завжди і я собі сказала:
– Молодець, ще не встигла пожити, як прийдеться йти на той світ. А все через те, що тебе мама не любила в дитинстві і ти їй цього не пробачила.
Тоді я вирішила пробачити мамі аби стати здоровою.
– Мамо, я тобі пробачаю за те, що ти мене не любила, – сказала я їй з порогу, а вона лише зареготала.
– Ти доросла жінка і далі тримаєшся за те чи хтось тобі в дитинстві не сказав слова «я тебе люблю»? не дивно, що ти з таким мисленням ніяк не можеш знайти свого щастя в жатті.
І не треба мені казати, що я себе не любила. Так, бо нема за що себе любити і пишатися собою – робота у мене нудна, чоловіка нема, дитини нема, ніхто мене не любить, навіть та, хто мав любити безумовно!
Тому вирішила творити добро, хоча б в останні дні – почала шукати іншу роботу і підібрала песика, ходжу сусідці за продуктами і в аптеку.
Через якийсь час ранкова нудота відступила і я зрозуміла, що я винагороджена за свої добрі вчинки, тому вирішила піти до терапевта.
– Ви при надії,- втомлено сказала вона, коли я з надією запитувала її скільки мені ще жити.
– Я ж не можу мати дітей, – не розуміла я.
– Чудо. Увіруйте, – втомлено відповіла та жінка, яку я хотіла просто розцілувати!
Звичайно, що я сказала мамі, що при надії і, на диво, вона не дуже бурчала.
У мене донечка і моя мама її просто з рук не спускає і просто вражена тим, як це вона так довго жила без цієї прекрасної крихітки.
Я теж вчуся любити себе. Розумієте, мені здається, якщо ця прекрасна дитинка мене любить, то ж є за що, правда ж? Значить, я є.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
