Два роки тому я повернулась із великого міста у дім своєї матері. Якось так співпало, що ніби як і поїхала подалі від щоденних тривог і безсонних ночей, рятувала дітей, але згодом ми із чоловіком зрозуміли, що повертатись мені і не потрібно. Розлучились тихо і мирно, я залишилась тут із дітками, а він будує своє життя уже із іншою.
Я вже багато років працюю віддалено. Ми із подругою маємо свій магазинчик із речами, продаємо через соціальні мережі, заробляємо досить не погано, принаймні на життя вистачає повністю.
Як тільки стало зрозуміло, що в селі ми залишаємось, я почала шукати окреме житло, однак мама моя була категорично проти такого мого кроку:
— Чи ти смієшся? Уявляєш, скільки то потрібно буде грошей: придбати, відремонтувати, техніка, меблі. Я тут сама живу, кому це все перейде, як не тобі. Зроби ремонт на свій смак і живи собі спокійно. Що тобі заважає?
Я розсудила, що мама таки права. Вона жінка у віці, я єдина дитина. та й дім у нас великий і гарний, чого вона буде тут одна, а я десь окремо в стіни кошти вкладатиму? Краще вже тут покращити те що є, ніж з нуля все стягувати, правда ж?
Рік я робила ремонт і перебудову. майже сто тисяч пішло. аби старий дім довести до ладу. Вбиральня, стіни, котел, стелі по всій хаті, то не повний список усього, що було зроблено за цей час. Результат нас із мамою дуже порадував, тепер ми жили у справді комфортних умовах.
У мене завжди було багато подруг і знайомих. Мій дім у місті ніколи не пустував, завжди ми приймали із чоловіком гостей. або самі їздили до когось на гостину. Я просто не можу як у хаті тихо і порожньо. Навіть діти і ти ніколи зі школи не повертаються одні. у нас завжди є хтось із їхніх однокласників: роблять уроки, аби щось виготовляють.
Як тільки було ремонт завершено, я запросила своїх кумів, нарешті змогла таки. Вони міські, у них в селі нікого зі знайомих окрім мене. Та й діти навряд курку від корови зможуть відрізнити. Гостювали вони у нас понад місяць, а потім прибула подруга із чоловіком. Так, майже щотижня нас хтось відвідує, адже тут і природа гарна і риболовля хороша. та й сад у мами такий, що душа відпочиває.
А тепер уявіть моє здивування коли моя рідна мама заявила, що виморилась і хоче спокою:
— Я так не можу, – каже вона мені, – ти молода тобі легше, але я в своєму домі хочу тиші і затишку. Мене напружує постійна присутність поруч чужих людей. ні тобі виспатись досхочу, ні пройтись у нічній сорочці до вбиральні. Не дім а заїжджий двір, хоч тікай звідси. Більше нікого не клич, бо я ще на порозі буду тих гостей розвертати і додому відправляти.
Я отетеріла просто. Мені так стало прикро і неймовірно неприємно. Ніколи і нічим мама моя свого невдоволення не виказувала, все було гаразд. Та й сама вона просила, аби я тут зупинилась коло неї і жила, а тут “заїжджий двір”.
Тепер не знаю,як мені й бути, адже не уявляю свого життя інакшого, ніж мала. Мені життєво необхідне спілкування, я не вмію бути у хаті сама. та то по стінам повзати, чи як?
Намагалась усе це мамі донести, але вона затялась – спокій їй потрібен і край.
Як же мені тепер бути? Чому вона так зі мною чинить? Невже не розуміє. що робить мене дуже нещасною?
03,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
