— Софіє, ну не будь ти такою впертою, ми ж про майбутнє дбаємо! — голос свекрухи, Ганни Марківни, лунав високо і вимогливо. — Ця твоя стара квартира в центрі — це лише камінь на шиї. Ремонт дорогий, стелі занадто високі, опалення коштує захмарно. А так — ми все об’єднаємо, і у вас буде справжнє родинне гніздо!
Я подивилася на Артема, шукаючи підтримки, але він лише розглядав свої нігті, уникаючи мого погляду.
— Ти ж розумієш, що це спадок мого дідуся? — тихо запитала я, відчуваючи, як холонуть кінчики пальців. — Це єдине, що в мене залишилося від родини.
— Ой, Софійко, — Артем нарешті підвів очі, і в них я побачила не любов, а холодний, розрахунковий блиск, якого раніше не помічала. — Яке це має значення? Ми ж тепер одне ціле. Моя мама продає свою оселю, ми віддаємо твою, беремо велику площу в новобудові. Це інвестиція в нас. Чи ти мені не довіряєш? Хіба ти не хочеш, щоб у наших майбутніх дітей була окрема дитяча, а не цей заставлений книжками старий склеп?
— Склеп? — я ледь не поперхнулася повітрям. — Ти називаєш мій дім склепом?
— Не чіпляйся до слів, — відрізала Ганна Марківна, по-господарськи переставляючи мою улюблену порцелянову статуетку на полиці. — Ми вже придивилися варіант. Завтра треба піти до нотаріуса, щоб підготувати папери. Артем каже, що так буде юридично правильно — оформити все на вас двох, ну і мою частку врахувати. Це ж логічно, правда?
Дощ не просто йшов — він нещадно лупив по підвіконню моєї квартири на Подолі, ніби намагався пробитися всередину, у мій маленький світ.
Я сиділа на широкому дерев’яному підвіконні, обхопивши коліна руками, і дивилася, як розмиваються вогні нічного Києва.
Ця оселя була моєю фортецею. Високі стелі, ледь помітна ліпнина, яку дідусь власноруч реставрував після того, як її мало не знищили попередні мешканці, і той особливий аромат — суміш старої паперової бібліотеки, кави та легкого духу лаванди.
Дідусь завжди казав: «Софійко, ці стіни бачили багато, вони тебе захистять. Ніколи не дозволяй нікому забрати твоє коріння».
Тоді, у двадцять два, ці слова здавалися мені просто красивою метафорою. Тепер, у тридцять, вони звучали як застереження.
Артем з’явився в моєму житті два роки тому. Він був як яскравий спалах — харизматичний архітектор із бездоганними манерами та вмінням говорити компліменти так, що я танула, як весняний сніг.
Він захоплювався моїм смаком, казав, що ця квартира — справжній витвір мистецтва. Ми одружилися швидко, і я була впевнена, що знайшла свою людину.
Але останні кілька місяців щось змінилося. Артем став частіше затримуватися «на об’єктах».
Його телефон постійно лежав екраном донизу, а на мої запитання він відповідав роздратовано, мовляв, я вигадую проблеми на порожньому місці.
Його мама, Ганна Марківна, жінка з владним поглядом і залізною хваткою, почала бувати у нас майже щодня.
Вона критикувала все: від кольору штор до мого вміння варити борщ. А тепер ось — ця ідея з продажем.
— Ти ще не спиш? — Артем зайшов у кімнату, не вмикаючи світло. — Софіє, не роби з цього сцен. Мама хоче як краще. Вона ж самотня жінка, їй важко одній. А так ми будемо поруч, вона допомагатиме…
— Допомагатиме в чому, Артеме? Контролювати кожен мій крок? — я розвернулася до нього. — Чому ми не можемо просто жити тут? Нам вистачає місця.
— Бо це не моє місце! — раптом вигукнув він, і я вловила в його голосі дивні нотки роздратування. — Я тут як гість. Мені потрібно відчувати себе господарем. А для цього нам потрібне спільне майно. Невже ти така егоїстка, що готова зруйнувати наш добробут заради цих старих стін?
Він пішов до спальні, гучно зачинивши двері, а я залишилася в темряві. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на всю вулицю.
Щось у цій наполегливості було не так. Занадто багато поспіху, занадто багато тиску.
Наступного дня я вирішила зробити те, чого ніколи не робила — перевірити його слова. Я знала, де він зазвичай обідає.
Це невелике кафе неподалік від його офісу. Замість того, щоб піти на роботу, я поїхала туди.
Я побачила його майже одразу. Він сидів за кутовим столиком, але не один. Навпроти нього сиділа молода жінка, значно молодша за мене.
Вона сміялася, торкаючись його руки, а він дивився на неї з таким захватом, якого я не бачила вже дуже давно.
Але найгіршим було не це. Поруч із ними, у дитячому стільчику, сиділо маля, якому було не більше року.
Артем дістав ложечку і почав обережно годувати дитину, щось лагідно нашіптуючи.
Земля під ногами почала хитатися. Я відчула, як холодний піт проступає на чолі. Це не була просто інтрижка.
Це була інша родина. Паралельне життя, про яке я навіть не здогадувалася.
Я вилетіла з кафе, задихаючись. Як я могла бути такою сліпою? Усі ці «наради», «відрядження», «проблеми на будівництві»…
Тепер пазл склався. Їм потрібні були гроші. Велика сума від продажу моєї квартири в центрі, щоб забезпечити безбідне існування йому, його мамі та цій жінці з дитиною.
Ганна Марківна все знала. Вона не просто підтримувала сина — вона була головним сценаристом цієї вистави.
Я не пішла додому. Я поїхала до своєї давньої подруги Катерини, яка працювала адвокатом.
— Катю, мені потрібна твоя допомога, — сказала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Тільки пообіцяй, що ми зробимо все максимально швидко і тихо.
Ми просиділи в її кабінеті кілька годин. Катя вивчила документи.
— Софіє, слухай уважно, — сказала вона, поправляючи окуляри. — Оскільки ця квартира — твоя приватна власність, отримана в спадок, вона не підлягає поділу. Але! Якщо ти її продаси і ви купите нову в шлюбі, навіть якщо більша частина суми буде твоєю, Артем автоматично отримає право на половину. Це класична схема. Твій чоловік — просто взірцевий егоїст. Він хоче за твій рахунок вирішити всі свої проблеми.
— Я не дам йому цього зробити, — твердо відповіла я.
Коли я повернулася додому, Артем і Ганна Марківна вже чекали на мене. На столі лежали якісь папери.
— Де ти була? Ми вже зачекалися! — Ганна Марківна незадоволено піджала губи. — Ось, ріелтор надіслав попередній договір. Треба підписати, поки покупці не передумали. Вони пропонують дуже хороші умови, хоча, як на мене, за такий старий будинок можна було б і менше дати.
Я пройшла до столу, навіть не знімаючи пальта. Подивилася на папери, потім на чоловіка.
— Артеме, як звати дитину? — запитала я максимально спокійним тоном.
У кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник на кухні. Обличчя Артема вмить зблідло, він відкрив рот, але не зміг вимовити ні слова.
— Яка дитина? Софіє, ти про що? — втрутилася Ганна Марківна, але її голос зрадницько здригнувся.
— Та, яку твій син сьогодні годував в обід у кафе, — я продовжувала дивитися прямо в очі чоловікові. — Та, чия мати сиділа поруч і щасливо посміхалася моєму чоловікові. Отже, ви вирішили, що моє майно — це чудовий стартовий капітал для вашого нового життя? Ганно Марківно, невже ви настільки низько цінуєте власну гідність, що допомагаєте синові у такій справі?
— Софіє, все не так… — почав Артем, роблячи крок до мене. — Це просто… вона в скрутному становищі, я допомагав…
— Досить, — я виставила руку вперед. — Я бачила все, що мені потрібно було побачити. Речі твої вже зібрані в коридорі. Я підготувала документи на розлучення.
— Ти не можеш так просто нас виставити! — вигукнула Ганна Марківна, втрачаючи маску доброзичливості. — Ми вкладали в цю сім’ю! Артем купував продукти, він робив тут ремонт! Ти нам винна!
— Я нікому нічого не винна, — спокійно відповіла я. — Квартира належить мені. Весь ваш план із продажем і «спільним гніздом» провалився. Ідіть до тієї сім’ї, яку ви створили за моєю спиною. Сподіваюся, там ви будете щасливі без моїх грошей.
Артем спробував щось сказати, почав виправдовуватися, переходити на образи, звинувачувати мене в черствості та невмінні прощати.
Він кричав, що я ніколи його не любила, якщо так легко руйную шлюб. Але його слова більше не торкалися моєї душі.
Я бачила перед собою дрібну, перелякану людину, яка більше за все боялася втратити комфорт.
Коли за ними нарешті зачинилися двері, я відчула неймовірну легкість. Наче з моїх плечей зняли величезний вантаж.
Я обійшла квартиру, торкаючись стін. Вони вистояли. Дідусь був правий — вони мене захистили
Минуло кілька місяців. Процес розлучення завершився швидко, адже ділити нам, по суті, не було чого.
Артем намагався подати позов на компенсацію якихось «покращень» у квартирі, але мій адвокат Катя швидко поставила його на місце, надавши чеки на всі матеріали, які купувала особисто я.
Від Каті я також дізналася фінал їхньої історії. Виявилося, що та «інша» жінка, дізнавшись, що ніякої розкішної квартири в новобудові не буде, а Артем залишився лише з боргами та владною мамою, дуже швидко знайшла собі іншого покровителя.
Артем тепер справді живе з Ганною Марківною в її тісній панельці на околиці міста, і, подейкують, вони постійно звинувачують один одного в тому, що їхній «геніальний план» зазнав фіаско.
А я? Я залишилася у своєму домі. Я зробила невелику перестановку, винесла старі меблі, які нагадували про Артема, і купила багато нових квітів.
Тепер вечорами, коли дощ стукає у вікна, я запалюю свічки, п’ю чай і відчуваю справжню свободу. Моє коріння глибоке, і жоден вітер не зможе його вирвати.
Головна картинка ілюстративна.
