Коли я була малою, то бабуся мене переконувала, що не любить мандаринки:
– Ти мені шкірочку залиш, я мандаринки не люблю, а от шкірочку пожувати, щоб подих освіжити, то так. Та й до чаю засушу.
Я пробувала теж гризти шкірочку, але вона була гірка, тільки в роті й справді ставало свіжо і гірко. Я тільки дивувалася бабусиним примхам, адже мама на неї завжди казала: «Не зважай, вона старенька».
Коли я вчилася в школі, то бабуся мене просила їй пояснити щось з математики чи мови:
– Зовсім не знаю, як то правильно додавати, як то правильно писати. Навчиш? Поясниш?
Я тоді ще не знала того правила вчителів – так пояснював, що аж сам зрозумів. А бабуся захоплювалася мною, казала. Що з мене точно виросте вчитель. Мама тільки хмурилася, адже вона ходила на батьківські збори і знала про мою успішність. Але я таки закінчила школу з золотою медаллю, бо бабуся так захоплено на мене дивилася, наче я Нобелівський лауреат.
Коли я закохалася в сусідського хлопця, який приїздив до бабусі на канікули, то бабуся нічого не говорила про те, що він мені не пара. Вона запрошувала до нас мого однокласника, який мав їй то те, то інше помогти. Коля помагав мені рвати вишні, носив воду для прання, возив на велосипеді до магазину, а міський красень ліниво поглядав на мене ввечері на вулиці і цідив крізь зуби:
– Підем погуляємо, мала?
Я швидко зробила висновки і бабуся казала, що я дуже мудра¸ а мама дякувала Богу, що сусід поїхав вчитися.
Коли я вчилася в інституті, то всяке було в студентському житті. Оглядаючись назад, я думаю, що десятки разів могло статися непоправне, але від мене все було відведено. Тепер я певна, що то були бабусині молитви, бо мама просила мати голову на плечах.
Коли я вийшла заміж і вже мала дітей, то бабуся принесла мені подарунок, пакет так шарудів, поки вона діставала звідти ситцевий халат столітньої давності.
– Для тебе берегла, він тобі якраз зараз знадобиться.
– Дякую, якраз на мене, – казала я і обіймала бабусю.
Мама казала, що як я буду в такому халаті ходити, то від мене піде чоловік.
Я носила його в селі, коли приїжджала до бабусі, він на диво не рвався і не розтягувався, хоч я в ньому стільки роботи переробила, але він тільки колір втрачав.
– Бо то річ, – цвіла бабуся, – я така рада, що він так довго носиться.
Минули роки, давно нема бабусі, халат теж розлізся, але моя пам’ять береже бабусю, яка не любила мандарини.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
