— Ти знову залишила склянки сохнути на решітці? — голос Олексія прозвучав незвично холодно, коли він увійшов на кухню.
Я відірвалася від книги, здивовано піднявши брови.
— Так, а в чому проблема? Вони ж чисті. Стікають і сохнуть самі.
Він провів пальцем по прозорому склу, ніби шукав там невидиму ваду. Його погляд був колючим, зовсім не таким, як два роки тому, коли ми тільки побралися.
— Мама каже, що господиня, яка поважає свій дім, витирає кожну річ лляним рушником до блиску. Інакше залишаються плями від води. Хоча… звідки тобі про це знати?
Я відчула, як у повітрі зависла важка пауза.
— Ти хочеш сказати, що я не здатна вести побут? От так раптом ти так вирішив. Хоча ні. То ж твоя мати натякає саме на це?
Олексій відвів очі, але його підборіддя вперто сіпнулося.
— Вона просто дбає про наш добробут. Можливо, тобі варто поїхати до неї й повчитися , як потрібно наводити лад, а не ось це твоє суцільне аматорство у якому ти змушуєш нас жити.
— Тоді, можливо, тобі варто повернутися в її ідеальний світ назавжди, якщо моє «аматорство» раптом стало для тебе нестерпним?
Коли я виходила заміж за Олексія, я була впевнена, що ми — команда. Наші стосунки будувалися на взаємній повазі та повній відсутності втручання з боку родичів.
Про свою матір, Тетяну Петрівну, він згадував рідко і завжди з неохотою. Казав лише, що вона — людина сталевої волі, яка не терпить заперечень. Олексій покинув рідне місто одразу після школи, прагнучи свободи від постійної опіки, яка більше нагадувала контроль у закритій установі.
Він часто натякав, що його батько пішов із цього світу занадто рано саме через постійну емоційну напругу вдома. Той чоловік просто згасав під лавиною вічних претензій та вимог ідеальності, поки недуга, яку лікарі не змогли приборкати, не забрала його назавжди.
Моя історія була іншою. Мої батьки були мандрівниками за духом. Вони обожнювали дорогу, ліс, намети та пісні під гітару. Коли мені було шістнадцять, чергова поїздка на гірський хребет стала для них останньою — фатальна випадковість на серпантині.
Я залишилася вдома лише тому, що завалила пробний тест з іноземної мови і була змушена сидіти над підручниками. Ця випадковість подарувала мені життя, але залишила з відчуттям величезної пустки.
Ми з Олексієм створили свій маленький всесвіт. Скромна церемонія, лише кілька найближчих друзів, жодних пишних банкетів. Нам було добре удвох.
Грошей вистачало — ми обидва працювали, і хоча я не вела бухгалтерських книг до останньої копійки, наш бюджет завжди дозволяв нам і затишно повечеряти, і відкласти на мрію. Суми були не головним, головним був спокій.
Минуло два роки. Останнім часом я почала помічати, що Олексій все частіше розглядає старі фотографії. Туга за корінням — річ підступна.
— Може, тобі варто їй зателефонувати? — якось увечері запропонувала я, розчісуючи волосся. — Все ж таки вона одна. Минуло стільки часу. Люди змінюються, Олексію. Можливо, вона шкодує про минуле.
Якби я знала, що цією фразою я власноруч відчиняю двері, які мали залишатися зачиненими на сім замків. Олексій вагався, але врешті-решт наважився. Він поїхав до сусіднього міста на вихідні, сповнений надій на перезавантаження стосунків.
Він повернувся через добу. Похмурий, мовчазний, з різкими рухами.
— Що сталося? — запитала я, намагаючись обійняти його.
Він відсторонився.
— Мама вважає, що наш шлюб “експеримент на виживання”.
Я лише посміхнулася, вважаючи це старечим буркотінням. Ну що візьмеш з жінки, яка все життя звикла командувати? Але я помилялася. Це був не просто коментар, це було перше зерно сумніву, посіяне в родючий грунт синівської пам’яті.
З того дня Олексій почав змінюватися. Його настрій нагадував гойдалку: одного дня він був тим самим ніжним коханим, а іншого — суворим цензором. Він знову поїхав до неї, цього разу на три дні. Повернувся він зовсім іншою людиною.
Раніше він ніколи не заглядав у каструлі, поки вечеря не була на столі. Тепер же він міг підійти, зняти кришку й почати аналізувати колір бульйону.
— Мама додає корінь селери, а ти чомусь ні. Вона каже, що це основа здоров’я. І навіщо ти купуєш цей хліб? Мама пече сама, каже, що магазинне — це неповага до свого організму.
— Олексію, — спокійно почала я, — ми два роки жили без домашнього хліба й кореня селери, і ти був найщасливішою людиною у світі. Що змінилося?
— Я просто відкрив очі на те, як може бути насправді! — вигукнув він.
Він почав контролювати витрати. Не те щоб ми стали бідними, ні. Але тепер кожен мій візит до магазину супроводжувався допитом.
— Мама каже, що на таку кількість продуктів можна жити тиждень, а ти витратила стільки за один вечір. Куди йдуть ці кошти? Ти що, купуєш якісь делікатеси нишком?
Це було принизливо. Справа була не в грошах — ми заробляли достатньо, щоб не думати про ціну масла чи сиру. Справа була в довірі, яка випаровувалася, як вода на гарячій плиті.
Піком став вечір, коли він запропонував мені поїхати до Тетяни Петрівни на “майстер-клас”.
— Вона готова прийняти тебе на тиждень. Покаже, як правильно прати білі речі, щоб вони не сіріли, як складати сорочки. Олю, ти повинна поїхати, адже це для нашого спільного майбутнього. Об’єктивно – тобі потрібно вчитись елементарному.
Я сіла навпроти нього, склавши руки на столі.
— А тепер послухай мене уважно. Ти два роки обожнював мої сніданки. Ти казав, що в нашій квартирі найзатишніша атмосфера. Ти не скаржився на колір своїх сорочок, поки твоя мати не вклала тобі в голову, що вони “недостатньо білі”. Ти розумієш, що вона робить? Вона не вчить мене бути господаркою. Вона руйнує наше життя, бо не може винести, що ти щасливий не з нею.
Олексій мовчав. Його очі бігали по кімнаті, шукаючи аргументи, але їх не було.
— Якщо тобі так подобається її уклад — їдь. Бери свої ідеально випрасувані сорочки і повертайся в ту стерильну чистоту, де люди хворіють від нервів. А я залишуся тут. У своєму неідеальному, але живому домі.
Він пішов у спальню, грюкнувши дверима. Ми не розмовляли кілька днів. Згодом напруга ніби спала, він став спокійнішим, перестав заглядати в шафи з перевірками.
Але я бачу, як він нишком переписується з нею. Я бачу, як він дивиться на мене і як роздивляється суп у променях сонця.
Що сталось? Чому усе так круто змінилось після першого ж візиту? Чого очікувати далі? Як виправити все це і повернути у нашу сім’ю мир і злагоду?
Скажіть, чи варто боротись за свою родину? Я маю бодай якийсь шанс на успіх?
