Коли Олеся виходила вона налетіла в дверях на якогось чоловіка. Він завагався на мить, вибачився, затримав погляд на її обличчі, проте вже за кілька секунд у його очах з’явилася якась байдужість — і він одразу ж відвернувся, немов Остапа (так звали чоловіка) більше не цікавило її існування.

Олеся не раз ловила на собі подібні відсторонені погляди. Коли повз проходили стрункі дівчата, чоловічі очі світилися цікавістю, з’являлася посмішка.

А от до таких, як вона — «негламурних» — погляди частіше діставались холодні та байдужі. Прикро було відчувати таку несправедливість.

Чи ж вона винна, що з’явилась на світ з такою статурою?

У дитинстві всі навколо, здавалося, були у захваті від її пухких щічок і кругленьких рученят. Хтось жартував:

— Олеся — наша маленька пампушка.

Але згодом це все перетворилося казна на що. У школі, коли ставали у шеренгу на фізкультурі, Олеся завжди була першою з дівчат, бо була найнижча і водночас мала найбільшу статуру.

Учителі бачили те, що інші діти не шкодують Олесю, але майже ніхто не заступався. Усі вважали: «Діти самі розберуться».

Олеся намагалася займатися спортом, але нічого не допомагало. Втрачені кілограми поверталися напрочуд швидко, а зневажливі погляди ровесників — нікуди не зникали.

Прикро було й те, що сама по собі вона мала доволі симпатичні риси обличчя, але ніхто на те уваги не звертав.

Олеся мріяла стати вчителькою, однак відмовилася від цієї ідеї. Вступила до медичного училища, вважаючи, що коли людям зле, їм байдуже, як виглядає той, хто полегшує їхній стан.

На курсі хлопців не було, а дівчата-однокурсниці більшість часу проводили в особистих справах — хтось закохувався, хтось виходив заміж, а Олеся залишалася осторонь.

На заняттях однокурсниці просили її сісти на першу парту, «щоб викладач не бачив їхні телефони». Велика спина Олесі вигідно закривала все й усіх.

Вона заздрісно дивилася на яскраві сукні у вітринах магазинів. Здебільшого ж носила безформні кофти й широкі спідниці, аби сховати свої форми.

Проте навчалася добре, все робила вправно, й пацієнти — особливо старші — обожнювали її за легку руку й доброзичливість.

Мама кілька разів намагалася познайомити Олесю з синами своїх приятельок. Одного разу хлопець, побачивши її на побаченні, зробив вигляд, ніби вона для нього — невидима: відвернувся демонстративно й кудись пішов.

У соцмережі на аватарку вона поставила Фіону з «Шрека». Коли один молодик запитав у коментарях, як Олеся виглядає «насправді», вона відповіла, що точнісінько так і виглядає, тільки не зеленого кольору.

Хлопець подумав, що це жарт: «Ти, мабуть, так відганяєш надто нав’язливих шанувальників», — написав він і запропонував зустріч. Олеся одразу припинила переписку.

Якось у коридорі відділення на Олесю налетів хлопчик років шести. Він галасував, сміявся, чим відверто заважав пацієнтам.

— Гей, малий, тут люди відпочивають. Не можна так галасувати, — сказала вона, м’яко узявши його за руку.

— Я хотів покататися на цьому блискучому лінолеумі, — випалив хлопчик.

— А ти з ким сюди прийшов?

— З татом, до бабусі. А де тут вбиральня? — спитав він.

— Ходімо, — Олеся повела малого в кінець коридору.

За хвильку вона почула, як у кабінці змивається вода, і хлопчик вибіг до неї.

— Ну що, тоді пішли, покажеш, де твоя бабуся лежить, — усміхнулася Олеся.

Хлопчик завів її до палати, зупинився біля дверей і зробив хитре обличчя, навіть приклав палець до кутика рота, немов мовчати умовляє.

— Ой, не обманюй, ти ж навіть номер не глянув, — пожартувала Олеся, адже перед ним була чоловіча палата.

— Усе знаю, я ж не малий, — хитро відповів хлопчик. — Он там потрібні двері! — і вказав на палату №5.

— Тобі не позичати хитрощів!

Малий розреготався, назвав своє ім’я — Ілько. Та двері п’ятої палати відчинилися, і на порозі з’явився високий привабливий чоловік із суворим поглядом.

— Ільку, чого так довго? — спитав він, а тоді, побачивши Олесю, кинув на неї короткий байдужий погляд. — Він бешкетував?

Олеся, згадавши безліч схожих холодних поглядів, похитала головою:

— Ні, все гаразд. — І, не чекаючи відповіді, пішла далі. Почула лиш, як позаду пролунало:

— Ходімо, Ільку, давай попрощаємося з бабусею, час іти!

На наступний день Ілько з татом знову прийшли до тієї ж палати. Чоловік знову пройшов повз Олесю, навіть не глянувши в її бік. Вона, посміхнувшись, показала йому язик у спину — ніби дитяча витівка, однак відчула полегшення.

Раптом Ілько обернувся, помітив Олесину «витівку», розреготався й схвально виставив великий палець угору. Олеся теж розсміялася й помахала йому рукою.

Після обіду вона зайшла в палату №5, де лежала бабуся Ілька — Галина Петрівна.

— Як ви сьогодні, Галино Петрівно? Бачу, до вас онук приходив? — спитала вона, вимірюючи тиск.

— Та оце ж, синочок привів Ілька. Чудовий хлопчик! — з теплом відповіла пацієнтка. — Дуже хочу одужати, аби побачити, яким він виросте.

— Все буде добре, — щиро запевнила Олеся. — Ви ще правнуків на руки братимете!

Галина Петрівна тільки зітхнула:

— Аби ж то… Знаєте, він же без матері росте. Вона, певно, й не згадує, що має сина.

— Ой, вибачте, не знала.

— Та вона жива, просто втекла, залишивши дитя на наші руки. А тепер мій син що? Всі жінки, з якими він зустрічався, — красуні, моделі, а толку з того.

Олеся потім цілий день ходила під враженням цієї історії. Увечері зайшла з черговою процедурою до Галини Петрівни й побачила: та сидить із якимось малюнком в руках і тихенько схлипує.

— Не можна плакати! — стримано пожартувала Олеся.

— Погляньте, — Галина Петрівна розправила аркуш паперу. На ньому був зображений хлопчик, який тримає за руки тата й маму. — Ілько передавав малюнок. Каже, що це — він і його батьки. Та я бачу, що «мама» на малюнку повніша за тата і навіть трішки вища.

Олеся розгублено наморщила лоба:

— Може, він просто не пам’ятає свою справжню маму? Тому й намалював її «просто більшу», ніж тато.

— Він каже, що та мама дуже добра, трохи схожа на вас, — прошепотіла Галина Петрівна. — Бачите, дитині бракує жіночого тепла.

Олеся збентежено похитала головою: «Яка з мене мама? Дивно. Та й батько Ілька — вродливий чоловік, він точно не зверне уваги на таку, як я».

Минуло кілька днів. Ілько з’явився в коридорі знову й одразу побіг до Олесі:

— Добрий день! А ви маєте «надійні руки»?

— А чому питаєш?

— Бо бабуся казала, що ви рятуєте її. А ще казала, що скоро її випишуть, так?

— Справді, здається, її здоров’я поліпшується. А тобі скільки років?

— Мені п’ять, незабаром шість! Приходьте на мій день народження!

Олеся розгубилася. На той момент до неї підійшов батько Ілька. Вона дізналася, що його звати Іван. Він, хоч і сором’язливо, але підтвердив запрошення.

Сказав, що мама (тобто Галина Петрівна) буде щаслива бачити Олесю. «Ілько буде радий, — додав він, — бо, здається, ви припали йому до душі. Ну, якщо, звісно, у вас є час і бажання».

«Хоча б хтось радий мене бачити», — з іронією подумала Олеся. Проте погодилася. Цілий тиждень вона думала, що вдягти. «Все одно я буду така як є. Але ж не можу відмовити Ількові: він чекатиме!»

Ось і субота. Вона заздалегідь придбала подарунок — великий конструктор. Спакувала, запакувала яскравим папером. Одягла найкращу сукню, яку мала. Зробила легкий макіяж, підвела вії. Подивившись у дзеркало, сумно зітхнула: «Ніякі чудеса не зроблять мене не змінять».

Двері їй відчинили одразу: Ілько вистрибнув зі щасливою усмішкою:

— Ура! Олеся прийшла! — він обійняв її настільки, наскільки зміг, і поглянув на яскраву коробку щасливими очима.

За накритим столом вона побачила Івана, Галину Петрівну та якогось літнього чоловіка (мабуть, дідуся), а ще гарну блондинку з розкішним волоссям і модельним зростом, яка дивилася на Олесю з неприхованою зверхністю.

Усі розсілися. Однак, коли Галина Петрівна розливала компот, випадково зачепила келих, і той упав, розливши червонувату рідину на коліна блондинки.

Та обурено підскочила, здійнявши галас, і невдовзі, виливши своє невдоволення, пішла. Олеся теж була готова піти слідом, аби не псувати атмосферу.

— Зачекайте, — попрохав Іван. — Мама так старалася, спекла свій фірмовий пиріг. Побудьте хоч трішки. Я потім відвезу вас додому, якщо не проти.

Коли вони їхали в машині, обоє мовчали. Нарешті Олеся порушила тишу:

— Я могла і сама доїхати. Не обов’язково було везти мене.

— Якби я вас не підвіз, мама, мабуть, ніколи б не пробачила, — знітився Іван і криво посміхнувся. — Ви вже вибачте, що так усе дивно складається. Схоже, мама намагається нас познайомити ближче.

— Не турбуйтеся, я не збираюся «виходити за вас». Ви ж мені не симпатизуєте, — Олеся сказала це жартівливо, але відчула, як голос тремтить.

Наприкінці літа похолоднішало, задощило. Якось увечері, повернувшись додому, Олеся побачила схвильовану маму, яка повідомила:

— До нас приходив якийсь чоловік, шукав тебе. Казав, що ти йому дуже потрібна, бо Ілько занедужав. Ось його номер.

У Олесі аж кола перед очима пішли. Вона негайно зателефонувала Іванові. Виявилося, що в Ільку потрібні певні процедури, але він нікого до себе не підпускає.

Ілько, побачивши її, засяяв радістю.

— Як добре, що ти прийшла, — пробурмотів він крізь слабку усмішку. — Ти бабусю врятувала, мені допоможеш. Так?

Поки Олеся все готувала, Іван нерішуче поглядав на неї. Його очі тепер випромінювали не холод, а теплий, зацікавлений блиск. Після нескладних процедур він запропонував відвезти її додому.

У машині мовчання знову затягнулося, але цього разу воно було трохи іншим — наповненим очікуванням.

— Олеся, — нарешті озвався Іван. — Вибачте мене. Я… просто розгубився. Ви подобаєтесь Ількові, і мені теж. Оце вперше в житті відчуваю, що зовнішність — це не головне. Чи не могли б ви дати мені шанс? Може, сходимо разом у кафе чи в парк?

— Ви це заради сина? — тихо спитала Олеся. — Не хочу себе тішити марними надіями. Я ж добре розумію який маю вигляд.

— У чому питання? — Іван злегка знизав плечима. — Ви — добра, турботлива, щира. Саме таку людину я шукав для нашої родини. Краса — це не лише 90-60-90. Повірте, Ілько вже вас обрав. А я, схоже, теж. Якщо ви, звісно, не проти.

Олеся відчула, як десь усередині душі розквітає теплий вогник: можливо, це й є її справжній шанс на щастя.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я згодна на зустріч.

Машина зупинилася. Іван допоміг Олесі вийти, і вона з полегшенням відчула, що цього разу двері не заблоковано. Ввечері вона довго не могла заснути, подумки програючи в голові цю розмову.

Може, і справді, для кожного в цьому світі знайдеться та людина, що оцінить твою душу й серце, а не лише стрункий стан чи яскраву «картинку»?

Сидячи на ліжку, Олеся торкнулася долонею свого відображення в дзеркалі й посміхнулася:

— Навіть у такої як я дівчини може бути велике кохання.

Іноді доля має свій план для кожного, головне зачекати. А долю, як відомо не оминеш.

Головна картинка ілюстративна.