У моєї мами була лагідна вдача, вона мені казала, що все в житті можливо, головне мати до всіх підхід.
– Лагідне телятко дві мами ссе, – казала вона мені.
Я ж вважала, що в людини має бути позиція, гордість, самоповага. Мені здавалося, якби не моя лагідна мама, то батько б був більш пробивним. А мамі скільки не даси, то вона рада і може на будь-які гроші вести господарство.
Он у інших батьки їхали на заробітки, а мій тато на фермі працює і йому більше нічого не треба, адже мама йому й слова не каже, що мене треба вчити, одягати краще, все гладить його за руку та в очі заглядає.
Я гарно вчилася і мої вчителі не раз мамі казали аби подумала про те, щоб я пішла далі, а вона тільки усміхалася та казала:
– Що не стається, то все на краще.
Такі завуальовані відповіді мене не влаштовували. Я хотіла знати чи буду вчитися чи ні, а мама конкретно нічого не казала. Я була певна, що грошей у нас нема, це було видно по моїй випускній сукні і по маминій святковій, яку вона вже який рік одягала.
Тата було марно щось питати, у нього завжди була одна відповідь:
– Подивимося.
Якщо він так казав, то я була певна, що нічого не буде доброго.
І ось приїхав до нас в гості дядько, мамин брат. Вони жили в місті і мама завжди їм мала що дати з домашнього.
Коли він розімлів від вареників з вишнею, то мама так між іншим каже:
– Наталя така вже у мене розумна, вчиться гарно та шкода, що грошей нема аби вчитися.
– Та зараз як має добру голову, то буде вчитися безплатно.
– Та воно так, але ж де буде жити, а доїздити треба. Ой, не знаю, що й робити, от якби вона у вас пожила, хоч першу пору, поки освоїться в місті.
– Та я спитаю Світлани, – сказав дядько, а я зрозуміла, що то у нього так звучить «подивимося».
Але щось справді сталося, бо тітка Світлана погодилася аби я у них жила, це було дуже несподівано, я це сприймала як чудо.
Я поступила на державне, це було справжнє свято для нашої родини.
Мама навантажила цілу гору сумок з продуктами, найняла сусіда аби нас усіх відвіз в місто і дала мені гроші на життя.
– Це тобі, я відкладала дуже довго, сподіваюся, ти з розумом використаєш ці гроші.
Я стільки грошей в руках не тримала, для мене це був цілий статок, хоч сума була й не велика.
Тітка Світлана прийняла нас доволі добре. Мені виділили ліжко в кімнаті її дітей, бо квартира була двокімнатна. Я мала дівчаток вкладати спати, відводити в школу, бо мені по дорозі і вчити з ними уроки, бо я ж на вчительку вчуся, то маю мати практику.
Тітка замовляла мамі, що саме привезти з продуктів і мама передавала великі сумки з усім: сир, молоко, яйця, картопля, зелень, курка…
Коли я мамі казала, що тітка мене має за няньку, то мама казала:
– Доню, я тобі кажу – будь добра, будь лагідна і тобі далі буде легко. Ти ж бачиш, якби не моя доброта, то дядько б і слова не сказав тітці за тебе, а так вони погодилися і нам добре, і їм.
Я слухала матір, але робила своє – всіма силами вибивала собі гуртожиток. Мені вдалося попасти в гуртожиток лише на третьому курсі, але я не йшла від рідні, гримнувши дверима.
– Так мені у вас добре, але маю знати міру, вам і так тісно, – казала їм.
Вони теж були в двоякому положенні, бо з одного боку, таки тісно, а з іншого – продуктів більше не буде і няньки безкоштовної також.
Я вивчилася і по професії пішла працювати, але мені дуже не виходило по грошах, бо квартири не було, а до тітки йти не хотілося, хоч вона й випитувала мене, як у мене справи.
А далі я вийшла заміж, доволі вдало за директора школи. Він був за мене старшим, але це не стало для мене перешкодою. А потім якось так аж завертілося – він пішов на підвищення і мене за собою потягнув.
Своїм шансом я скористалася на повну, я зрозуміла, що іншого не буде, тому була дуже сумлінна. Скоро всі це помітили і так, що вже я перегнала чоловіка по кар’єрній сходинці.
Ми не довго разом прожили, бо він хотів залишитися в місті, а я хотіла йти далі в столицю.
Більше я заміж не виходила, не було у мене такої потреби, робота забирала весь мій час. Я мала всі матеріальні блага, які може дати посада.
Про батьків я також не забувала, вони на той момент і так були на пенсії, але я постаралася аби нарешті і у нас була хата, як у всіх, а мама жила на пенсію, а не працювала ще й на городі і в стайні.
Мама мною дуже пишається, вона розвісила купу моїх портретів по стінах, любить дивитися, коли я виступаю по телевізору. Тоді йде на вулицю і питає сусідку:
– Бачила свою Наталю по телевізору…
Мама дуже мною пишається, але їй дуже хочеться аби я її похвалила за її науку, що я дуже добра людина, тому мені так пощастило.
Я не хочу розчаровувати маму. Моя доброта зникла одразу, як я отримала кращу роботу і більшу зарплату. Я це собі зафіксувала, що як тільки людина сама може собі купити все, що хоче її душа, то їй нема потреби перед кимось запопадати.
Звичайно, що я не грублю людям, але я перестала бути улесливою, запопадливою, мовчазною. Я прямо кажу, що хочу, а чого ні.
Тільки от з мамою я не можу отак прямо сказати, що вона через свою бідність та чоловіка, який заробляв мало грошей, мала отак пристосовуватися до життя. Я не кажу цього, я даю їй гроші, щоб вона купила собі все, що хоче.
Але вона чомусь не витрачає на себе, не проганяє тата, з усіма й далі така ж, як і була. Я не розумію, чому вона не звільняється від такої поведінки. Адже це дуже важко. Невже вона вже настільки звикла, що по-іншому не може?
Її мрії зосереджуються на тому аби я вийшла заміж і привела на світ онуків. Це вона мені каже кожного разу, як я приїжджаю. Я не можу їй сказати, що у мене у мріях такого й близько нема.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
