Коли я з третім ходила, то у свекрухи уже добрих слів на мою адресу не було. Людоньки, що я тільки не чула про себе і про те, що позбавляю її синочка майбутнього. Ніби не онук у неї мав з’явитись, а якась непереборна сила, що не дасть далі жити нормально.
Ми тоді з Станіславом саме на дім свій оцей гроші складали. Їздили по заробіткам, адже в селі будинки були дуже дорогі. Надія Олексіївна директором школи працювала і для неї те, що я не скінчивши інститут уже й мамою стала вперше, було рівноцінно гріхопадінню.
Мама мого чоловіка відмовляла його від шлюбу зі мною не ховаючись. Навіть, уже коли ми в церкві стояли і обітниці давали, вона йому шепотіла, що ще є час врятуватись.
Для неї те, що син одружився у 24 стало найбільшою життєвою прикрістю. Вона ж вимріяла йому інше життя і туди ні я, ні наші діти не вписувались.
Ми перші три роки біля неї жили, то я мало не посивіла. Що вже вона мені виробляла, що казала. З’їхати із того дому було найбільшим щастям. Мені здавалось, що от як тільки ми опинимось далеко від неї, вона й вгомониться, але ж ні.
Я з третім ходила а свекруха село перевертала. Що вже та жінка тільки не говорили, навіть до матері моєї приходила, аби розповісти, яка я не хороша. Бачте, освіти у мене немає толком, а вмію робити лиш одне. А її Станіслав, мусить тягнути усе сам.
Чоловік на заробітках був, не раз просив маму заспокоїтись, але не допомагало. Зрештою, уже таке вона говорила, що він раз і назавжди відрікся від неньки. Сказав, що ні чути, ні бачити її не хоче, бо рідна мама таке про онуків своїх не говоритиме ніколи.
З кожним дитям нашим свекруха ставала ще “добрішою”. Не раз я на порозі знаходила усілякі змотки і згортки. Для неї було очевидно одне – я зіпсувала життя її єдиному сину. А те що він сам дітей любить і горне, то вона не вважала аргументом.
— Якби не та Оля, мій син був би начальником великим, а не фундаменти б заливав на будовах за кордоном. Ну де це мислимо – восьмеро. Восьмеро дітей. А жити йому коли? Одні роботи та потреби вічні. А вона нічого – гарно виглядає. Ну так, їй то що?
Діти мусили у інше село в школу їздити, бо рідна бабуся їм у своїй життя не давала. Лиш найменший у нашій навчався і то тільки тому, що мама чоловіка на пенсію вийшла.
І знаєте, виросли діти наші. Ми вже й онуків маємо шестеро. Освіту мають старші, менші ще студенти. У кожного своя доля, але усі вони вийшли в люди. У нас справді хороша велика, галаслива і дружна родина.
А нещодавно на наш поріг свекруха прийшла. Стара жінка кинула палицю і давай намагатись стати на коліна. Хлипає, просить простити її нерозумну.
— Дав Бог розуму, а мудрості не мала, – говорить, – Оце лиш зараз зрозуміла, якою я була. Так соромно… простіть мене, простіть, бо я себе простити не можу.
Я її в дім запросила, чаєм напоїла, але коли чоловік із роботи повернувся і побачив у домі матір свою, то виставив її за двері:
— Не соромно тобі сюди приходити і нам в очі дивитись?
Тепер ситуація дуже неприємна у нас у сім’ї, адже щодня під парканом у нас свекруха стоїть і хлипає. Чоловік ніби й не помічає її, а мені неймовірно шкода стареньку.
Пробую із ним побалакати, але він або відмовчується, або каже, що не у свою справу втручаюсь.
Не знаю, як тепер і бути. Мені шкода свекруху хочу, аби вона стала частиною нашої сім’ї, але чоловік проти категорично.
Скажіть, чи варто мені намагатись їх помирити. Чи є узагалі шанс. А чи краще не втручатись?
02,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
