— Пощастило вам, Маша, живете в своє задоволення. Ні чоловіка у вас, ні дітей. Їсте що хочете, подорожуєте куди забажаєте – зайшла до Маші сусідка Зіна за сіллю. – А у мене: чоловіка нагодуй, та прибери після нього. Син одружується. А яку дівчину в дім привів, просто в голові не вкладається. Поїсть, навіть посуду зі столу не забере. А дочка? Їй про навчання думати треба, а вона про хлопців думає та про танці. Ні, Машо, повернути б все назад, заміж вийшла б років до тридцяти п’яти. А не в вісімнадцять. Ось ви молодець, заздрю я вам – проказала Зіна.
— А якщо від самотності, хочеться на стіну лізти? – з сумом посміхнулася Маша – Ти просто свого щастя, Зіна, ще не розумієш. Пожила б з день моїм життям, бігла б потім до сім’ї з радістю.
Зіна фиркнула:
— Та нічого подібного. Жила б і раділа, що одна
Маша усміхнулася
— Не розумна ти. Не дай Бог одній залишитися.
Зіна пішла, голосно дякуючи за сіль. А Маша присіла в своє улюблене крісло гойдалку і задумалась. Вона свідомо не хотіла ні сім’ї, ні дітей. Тоді, в молодості, це здавалося правильним рішенням. А коли ти вже у віці, на думку спадає тільки одне. Це була найбільша помилка в її житті. Занедужай вона, допомогти нікому. А була б сім’я, дивись і старіти не так лячно було б.
Вона з глухого хутору. Крім неї ще п’ятеро дітей. Мама, за віком ще молода жінка, до своїх сорока виглядала на двадцять років старше. Батько, який любив у вихідні прикластися до чарки, себе після того не контролював. Вони часто ховалися від нього в лазні, там були міцні двері. Маша і в школі намагалася вчитися на відмінно, так як вирішила, що це її єдиний шлях, виїхати подалі.
Мама доньку не розуміла. Адже у Маші то факультатив який, то гуртки. Додому пізно повертається.
– Ти б хоч за дітьми наглядала. Не бачиш, що мені важко? – казала не раз Маші.
Та й ляпнула одного разу:
— А ти їх для мене на світ привела?
Після школи, не слухаючи батьків, поступила в іститут. І ніхто не допомагав їй всі ці п’ять років. Вона підробляла і наполегливо вчилася. Знала, що без диплома, тільки двір мести доведеться. Однокурсники звали перших порах погуляти, але вона постійно говорила, ні. Потім і пропонувати перестали.
Після закінчення інституту, пішла відразу працювати. Досвід напрацьовувала в одній організації. Але зарплата була маленькою і коли звільнилося непогане містечко з окладом побільше, пішла туди. Правильно Зіна говорила, жила як хотіла. Щоліта на море, взимку на тиждень в санаторій. І все, щоб вдома не сидіти. Але скоротили її на колишній роботі, колектив оновлювався. Приходила молодь, яка мала більші перспективи.
І ось, коли з роботи пішла, тоді то вона в повній мірі відчула свою самотність. Подруги заміжні, з чоловіками і дітьми. Їй було завжди ніяково сидіти в компанії сімейних пар. Їй здавалося, що якась дружина ревнує її до свого чоловіка. І розмови за столом про дітей, онуків. А у неї який досвід? Ось і перестала по гостям ходити. Коло спілкування, сусідка Зіна, та пенсіонерки на лавочці. Та й з ними теж не побалакаєш так, щоб зрозуміли.
Тому і живе одна. Навіть відійти на той світ лячно. І всім і кожній вона твердить одне: яка б не була родина, які б не виросли діти – це краще за оцю липку і тягучу нескінчену сіру самотність.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
