– Ну, сказав, ляпнув. З ким не буває. Але ти не мала цього робити, він би допоміг тобі з грошима.
– Мамо, досить жити в ілюзії. Хоч ти мене підтримай.
Мені було дуже важко, адже не такої реакції я очікувала від чоловіка, з яким прожила двадцять років.
«Ти сама винна, що занедужала»…
Де підтримка? Де допомога? Мені колеги з роботи більше дали співчуття, ніж він.
Знаєте, може я б давно його покинула, але я працюю в жіночому колективі, там як почнуть на перерві про своїх чоловіків розповідати, то волосся дибки стає і тоді я думаю про себе: «Байдужий чоловік, то не так вже й зле, бо он…». Той гуляє, то в автомати грає, той звички має, той не працює…
А мій просто мене не любить та я його вже теж, живу лише заради дітей. Дітей Саша любить – то чим не основа для міцної родини.
Я виконувала свої обов’язки сумлінно, не списувала, що можна сніданок не готувати чи одяг не прати, бо мене не цінують. Ні, все робила, як годиться.
Він приносив зарплату, складав на квартиру, потім на машину, ніколи не купував мені подарунки, навіть, на день народження міг сказати, що у мене й так все є, і я погодилася з тим, що таки він правий – у мене все є: дах над головою, чоловік і діти, їжа. Он у інших що, волосся дибки стає, я ж знаю, я ж чую ці розповіді в моєму колективі і ніхто ж не кидає нікого, бо так вже життя склалося і треба просто пристосуватися та змиритися.
Діти випурхнули вже вчитися, а ми залишилися самі.
І ось тут я собі й знайшла заняття, як виразився мій чоловік – кинулася його гроші по лікарях розносити.
Але те, що то й мої гроші він до уваги не брав.
А потім заявив, що він не збирається нічого для мене робити, бо ж я сама собі таке наробила, а його тривожу.
Ось я й не витримала та подала на поділ майна. Мама стала на сторону Саші, мовляв, ляпнув, але ні, він сказав правду.
І ось вам відповідь чому не треба просто жити з людиною і на щось сподіватися в старості, що допоможе, що краще дві пенсії… Якщо людина вас не любить, то вона й пальцем заради вас не кивне, скільки б років ви їй взуття не пастували та шкарпетки не прали.
Діти мене дуже підтримали, родичі, зараз у мене ремісія і я нарешті живу так, як хочу. Зараз мені шкода за ті роки, скільки років я змарнувала, добре, що хоч діти є, бо взагалі б не було й про що згадати.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
