Я ще пам’ятую той час, коли ми були щасливі втрьох – я, мама і бабуся.
Мама ходила на роботу, а бабуся водила мене в садочок, завжди мала в кишені цукерку, щоб пригостити мене після садочка, сиділа на лавочці, поки я з азартом бігала за голубами. Тобі все було таке сонячне, таке добре.
А потім бабуся якось готувала на кухні їсти. Далі ми з мамою почули глухий стук, кинулися на кухню, а бабуся вже лежала на долівці і щось говорила, але невиразно.
Вона не довго пробула в лікарні, їй порадили домашній догляд або в спеціалізованому закладі. Ми не мали грошей на такий заклад та й мама не хотіла нікуди віддавати бабусю:
– Самі справимося, а там, може, бабуся одужає, – бадьоро говорила мама.
Бабуся пролежала на дивані сім років і ніякого покращення не було.
Я сама й не помітила, як почала доглядати за нею, як професійна доглядальниця – віднести судно, перевернути, протерти, зачесати, вмити, погодувати…
А мама…
Її практично не бувало вдома, бо вона мусила працювати на двох роботах, щоб у нас було хоч щось вдома, а ще ж для бабусі на догляд.
Бабуся мені багато розказувала історій, намагалася читати книжки, перевертаючи сторінки язиком, бо руки і ноги не рухалися, лиш голова. Вона перевіряла мої уроки, тішилася моїми успіхами…
А потім не стало й цього. Всі навколо в один голос говорили, що нам буде краще без неї.
Мама застелила диван гарним покривалом і ми стали жити вдвох ні краще, ні гірше: ходили на роботу, разом вечеряли і кожен замикався в собі.
– Пора тобі, доню, заміж вийти, – казала вона мені.
– Так і що, що пора? Так женихів нема.
Ну не було у мене нікого. Що тут вже казати. Наче й така, як усі, але ніхто не сватається.
І ось нарешті в тридцять один рік я вийшла заміж за Сашу. Жити ми пішли до мене в нашу двокімнатну квартиру. Мама дуже раділа і все чекала онуків.
Я була щаслива, знаєте скільки? Десь три місяці.
Далі мама попала в автопригоду і більше не могла ходити.
Лікарі казали, що вона може пересуватися в візку, але вона не захотіла. Просто не захотіла! Лежала на тому бабусиному дивані і не хотіла щось робити «для себе».
А я вже звичними рухами – судно, помити, перевернути, протерти. Саша витримав кілька місяців, а потім сказав, що так жити не хоче.
Мені прийшлося влаштуватися на другу роботу, прибирати в торговому центрі.
Рік за роком, вдень на одну роботу, ввечері на іншу, далі на роботу додому…
А мама вдома за своє:
– Якби ти хоч дитину мала, то було б для кого жити.
– Дитину? Ще мені на голову дитину? Ти бодай би зусилля зробила аби мені допомогти, а ти хочеш аби я ще й з безпорадним немовлям мала клопіт?
– Все я винна?
– Так!, – я не могла стриматися, – Бабуся хоч фізично не могла, а ти можеш, але не хочеш! Як би мені легше було, якби ти хоч сама біля себе ходила!
– Нічого, от мене не стане і ти пожалієш за свої слова!
– Ні, не пожалію!
Ми обоє плакали. Вона не розуміла, як це «жити для себе», а я не могла й знати, як це «жити для себе»…
Невже, обставини такі сильніші за людські мрії? За людське щастя? За людину?
Фото Ярослава Романюка.
