Ранок пробивався крізь сірі жалюзі повільно й неохоче, забарвлюючи кімнату в блідий попелястий колір. Настінний годинник цокав рівно, безперервно, відраховуючи хвилини до моменту, коли в будинку почнеться щоденний гармидер. Я лежала з розплющеними очима й дивилася на стелю, де відблискували фари поодиноких машин, що проїжджали вулицею. Сну не було вже з четвертої ранку. Хвилювання й якась важка, задавнена туга огортали плечі, хоча день мав бути звичайним. Поруч рівно дихав чоловік, у сусідній кімнаті спали діти, але в моїй душі вже шість років панувала якась непояснювана порожнеча.

З чоловіком у нас усе було правильно й розмірено. Він дбав про родину, ніколи не підвищував голосу, забезпечував дім усім необхідним і щиро звертав увагу на кожну мою потребу. Я вийшла за нього заміж не від великого кохання, а скоріше від втоми.

Я поважала його, цінувала як батька наших дітей, але серце залишалося байдужим. Щоразу, коли він обіймав мене ввечері, я заплющувала очі і поверталася думками в минуле, де залишився Олег. Шість років минуло, а той біль не згас, тільки заліг глибоко на дно душі.

Ми з Олегом навчалися разом із першого курсу, сиділи за однією партою, ділили підручники й разом вирішували, куди йти після занять. На останньому курсі нарешті наважилися жити разом, винайняли невеличку однокімнатну квартиру на околиці міста. Це був важкий, але щасливий час. Я тоді щомісяця просила в матері гроші на квартиру, аби покрити свою частку оренди, бо мого підробітку не вистачало. Олег же сам виплачував свою частку, заробляв вечорами, пишався цією самостійністю.

Але тижні минали, і на зміну першій радості прийшла буденність. З кожним днем Олег усе частіше почав говорити про те, як важко орендувати житло, що купити власну квартиру буде просто неможливо. Він постійно повторював це, коли ми готували вечерю або просто сиділи вечорами біля вікна.

– Ти уявляєш, скільки зараз коштує квадратний метр? – запитав Олег одного вечора, коли ми вечеряли. – Ми просто викидаємо гроші в повітря. Віддаємо господарю чужої квартири все, що заробляємо.

– Усі так починають, Олеже, – спокійно відповіла я, підсуваючи до нього тарілку з гарячою картоплею. – Ми ж тільки закінчуємо навчання. Я беру додаткові години, мама обіцяла трохи допомогти наступного місяця.

– Мама? – Олег роздратовано відсунув тарілку. – Скільки ти будеш просити в матері? Мої батьки взагалі нічим допомогти не можуть. І що далі? Ну поживемо ми так рік, два, п’ять. Купити квартиру з такими зарплатами просто неможливо. А як будуть діти? Як ми їх піднімемо в цій орендованій коробці без власного кутка?

– Ми ж завжди давали собі раду, – тихо мовила я, відчуваючи, як у грудях стискається важкий клубок. – Ми ж викручувалися на молодших курсах.

– То було в інституті! – сказав Олег, підводячись із-за столу. – Тоді це здавалося тимчасовим. А зараз це просто бідність. Я дивлюся на інших, люди живуть нормально, а ми сидимо й рахуємо копійки від зарплати до зарплати.

З кожним днем такі розмови повторювалися все частіше, ставали гострішими, руйнували наші стосунки зсередини. А потім він просто покинув мене заради багатої нареченої. Ірина мала власний бізнес, крутилася, упевнено трималася на ногах, і Олег вирішив, що поруч із нею його майбутнє буде спокійнішим і надійнішим.

Це був вчинок, від якого я довго не могла отямитися. Тоді мені здавалося, що життя зупинилося. З часом з’явився мій теперішній чоловік, він оточив мене турботою, допоміг підвестися на ноги. У нас з’явилися діти, домашні клопоти, щоденні обов’язки. Але навіть коли я бавила своїх малюків, коли розкладала речі в шафі чи готувала сніданки для своєї сім’ї, Олег усе одно залишався десь на периферії моїх думок. Я не шукала з ним зустрічей, але й викреслити його остаточно так і не змогла.

Зараз Ірина активно займається бізнесом, постійно в роз’їздах і переговорах, а Олег повністю взяв на себе побут: займається дітьми, готує їсти, прибирає. Я це знаю, бо часто бачу його в магазині з продуктами чи з дітьми на майданчику. Наше місто не таке велике, аби шляхи зовсім не перетиналися.

Ось і сьогодні я йшла по магазинах, щоб купити якісь дрібниці для наших дітей. Надворі сіяв дрібний дощ, люди поспішали, ховаючись під парасолями. Біля скляних дверей супермаркету стояв Олег. У одній руці він тримав великий пакет із продуктами, з якого виглядали овочі та хліб, а іншою тримав за руку маленьку дівчинку. Поруч у дитячому візочку сидів хлопчик. Олег терпляче нахилився до дитини, поправив їй капюшон, дістав із кишені серветку й обережно витер їй щоку.

Я зупинилася за кілька кроків, тримаючи в руках власні покупки. Серце в грудях забилося так само важко й боляче, як і шість років тому. Я дивилася на його заклопотане обличчя, на опущені плечі, на те, як він вправно порається з дітьми й пакетами. Вдома на мене чекав чоловік, якого я поважала, але так і не змогла покохати, діти, які були моєю єдиною радістю, і буденність. А перед очима стояв Олег – людина, яка так і залишилася єдиним справжнім коханням.

Олег переклав пакет у іншу руку, взяв доньку й повільно пішов у бік майданчика. Дивлячись йому вслід, я думала про те, що він, мабуть, саме цього й хотів від життя, і зараз по-своєму щасливий у цьому домашньому клопоті, поки я продовжую жити з чоловіком, до якого так і не змогла відчути нічого, крім вдячності.