Ми мешкали з Лізою в кімнаті на третьому поверсі гуртожитку, де постійно смерділо паленою олією з загальної кухні, а на підвіконні цвіла давня цвіль. Ліза завжди намагалася триматися так, ніби опинилася тут випадково. Вона виросла у невеликому селищі, але поводилася так, наче походить із заможної міської родини. Мене це відверто дратувало. Я бачила, як вона годинами дивиться у вікно на переповнені тролейбуси і намагається копіювати ходу міських дівчат.

Коли на нашому факультеті з’явився Артур, Ліза одразу змінилася. Артур був сином місцевого чиновника, їздив на власному авто і завжди мав при собі гроші, якими легко розраховувався у буфеті. Всі дівчата в гуртожитку обговорювали його, і я не була винятком. Мені здавалося, що такі хлопці взагалі не дивляться на звичайних студенток. Але Артур чомусь звернув увагу саме на Лізу.

З того дня Ліза почала повертатися пізно. Вона заходила до кімнати, скидала взуття і довго сиділа на ліжку, не вмикаючи світла. Я лежала на своєму боці, дивилася на її силует і відчувала, як усередині все закипає від заздрощів.

Чому саме вона? Вона ж нічим не краща за мене, так само їздить до батьків у село щотижня і везе звідти сумки з картоплею. Але тепер її возив Артур, вони бували у закладах, куди я навіть не наважувалася зайти, і вона розповідала мені про це з якоюсь дивною, стриманою зверхністю.

Артур платив за неї у кафе, але робив це так, ніби робив велику послугу. Якось я бачила їх біля корпусу: він голосно розмовляв по телефону, а вона стояла поруч, переступаючи з ноги на ногу від холоду, і чекала, поки він зверне на неї увагу. Коли він нарешті закінчив розмову, він щось роздратовано їй сказав, і вона лише опустила очі. Тоді я зрозуміла, що в цих стосунках немає жодної рівності, але Ліза все одно трималася за нього, бо це був її квиток у те життя, про яке вона мріяла.

Усе розвалилося за один день, коли Ліза повернулася з міської поліклініки. Вона зайшла до кімнати, обличчя в неї було бліде, а руки тремтіли, коли вона намагалася розстебнути ґудзики. Я одразу зрозуміла, що щось сталося, але не поспішала ставити запитання. Мені було цікаво спостерігати, як її впевненість розсипається на друзки.

– Я сказала Артуру, що у нас буде дитина, – тихо мовила вона, дивлячись в підлогу.

– І що він? – запитала я, відкладаючи підручник.

– Він сказав, що це невчасно. Що йому треба думати про навчання і кар’єру, а мені краще йти до фахівців і все вирішити, поки не пізно. Сказав, що дасть гроші, але більше бачитися ми не будемо.

Вона закрила обличчя долонями, але не плакала, лише важко дихала. У той момент я відчула дивне піднесення.

– І що ти збираєшся робити? – спитала я.

– Я не знаю. Я не можу повернутися додому з цим. Батьки не зрозуміють.

Вона вирішила йти до установи наступного ранку. Я слухала її тихі зітхання всю ніч і думала про те, що вона нарешті спуститься на землю.

У нашій групі навчався Микола і я давно помітила, як він дивиться на Лізу. Він стежив за кожним її рухом, але ніколи не наважувався підійти. Того ранку я зустріла його на коридорі біля аудиторії.

– Ти шукаєш Лізу? – спитала я з посмішкою. – Можеш не чекати її на парах. Вона зараз біля закладу на вулиці Шевченка. У неї складний період, Артур її кинув, коли дізнався про поповнення в сім’ї.

Микола побілів. Він нічого не відповів, просто кинув свою сумку на підвіконня й вибіг з корпусу так швидко, ніби за ним хтось гнався. Я дивилася йому вслід і думала, що тепер Ліза залишиться ні з чим.

Але вона знову якимось чудом викрутилася – Микола запропонував їй одружитися і він сказав, що любитиме її і її дитину.

Незабаром після цього Ліза й Микола розписалися. Я теж була присутня. Дивилася на Миколу, який не зводив очей з Лізи, тримав її за руку й вгадував кожне її бажання. Ліза ж була спокійною, майже байдужою, але приймала його турботу як належне.

У той же час я вирішила побудувати власне життя за всіма правилами. Я завжди була порядною дівчиною. Не шукала багатих кавалерів, не мріяла про розкоші. Я познайомилася з Сергієм – звичайним хлопцем, який працював на заводі. Він здавався мені надійним, простим і зрозумілим. Ми поженилися через рік після закінчення інституту.

Я робила все так, як має робити добра дружина: готувала вечері, стежила за порядком у хаті, прала його речі й ніколи не суперечила, коли він повертався пізно. Я була впевнена, що моя чесність і відданість повернуться до мене повагою та спокоєм. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Через кілька років після весілля Сергій почав змінюватися. Він перестав звертати на мене увагу, міг годинами сидіти в телефоні й відвертався, коли я намагалася заговорити. А потім я почала помічати дрібниці: чужі пахощі на його одязі, пізні повідомлення, які він швидко видаляв, і його постійні «затримки на роботі».

Одного вечора ми сиділи за столом у нашій маленькій орендованій квартирі. Сергій мовчки їв суп, навіть не дивлячись на мене.

– Ти знову завтра затримуєшся? – запитала я тихо.

– Так, багато роботи, – буркнув він, не піднімаючи голови.

– Сергію, я ж знаю, що ти брешеш. Мені дзвонила твоя сестра. Вона казала, що бачила тебе в центрі з іншою дівчиною.

Він повільно відклав ложку, подивився на мене з виразом глибокої втоми й роздратування.

– І що далі? Ти хочеш влаштувати скандал? Подивися на себе. Ти постійно чимось незадоволена, постійно контролюєш мене. Мені просто нудно з тобою.

– Я нудна? – мої губи затремтіли. – Я все життя робила все для тебе! Я ніколи не дивилася на інших хлопців, я чекала тебе з роботи, я економила кожну копійку!

– А хто тебе про це просив? – байдуже відповів він. – Мені не потрібна твоя правильність.

Він встав із-за столу, вдягнув куртку й вийшов з квартири, грюкнувши дверима. Я залишилася сидіти на кухні в повній тиші. Мені не було куди йти. Батьки жили далеко в селі, грошей на власне житло у мене не було, а зарплата в офісі не дозволяла навіть винайняти окрему кімнату. Я мусила терпіти його витівки, вдавати перед знайомими, що у нас усе добре, і чекати, поки він повернеться додому.

А що ж Ліза? Доля розпорядилася так, що ми знову перетнулися через кілька років. Вона жила в цьому ж місті. Микола виявився надзвичайно цілеспрямованим чоловіком. Він відкрив власну справу, зайнявся торгівлею й швидко піднявся на ноги. Коли у них народилася дівчинка, він носив Лізу на руках. Він купував їй найкращі речі, забезпечив усім необхідним і ніколи в житті не нагадав про те, як починалася їхня родина.

Нещодавно я бачила їх біля супермаркету. Вони виходили разом: Микола ніс важкі пакети й тримав доньку за руку, а Ліза йшла поруч, посміхаючись. Вона була вдягнена у дороге пальто, мала доглянутий вигляд, і в її очах більше не було того дитячого страху. Вони підійшли до нової машини, Микола відчинив перед нею двері, обережно посадив доньку на заднє сидіння, а потім здув якусь порошинку з плеча Лізи.

Вона народила дитину від іншого чоловіка, який її кинув. Вона брехала всім навколо. І за все це вона отримала багатство, повагу, турботливого чоловіка й абсолютний спокій.

А я? Я була чесною. Я нікого не дурила, не зраджувала, жила за правилами, які мені з дитинства вкладати в голову. І що я отримала в результаті?

Я повертаюся додому увечері, чую, як Сергій розмовляє з кимось по телефону у ванній кімнаті, і просто сідаю на краї ліжка. Я питаю себе, чому світ влаштований саме так. Чому ті, хто діє хитрістю та обманом, отримують усе, а ті, хто намагається бути правильним, залишаються біля розбитого корита?

Сергій виходить із ванної, навіть не дивиться у мій бік, вдягається й знову кудись іде. Я не запитую його, куди. Я просто мовчки дивлюся на зачинені двері.