— Ти що, геть не розуміш, що робиш? – голос мами в телефонній трубці звучав як грім, повний обурення. – Тобі пощастило раз у житті знайти такого чоловіка, з таким становищем, а ти все зіпсувала! Жила як принцеса, ні в чому не відмовляла собі, а тепер що? Повернулася сюди з порожніми руками? Бери негайно телефон і дзвони йому, проси вибачення, кажи, що погарячкувала. Тисячі жінок так живуть і не скаржаться. Чого тобі бракувало? Грошей? 5 000 доларів на місяць на кишенькові витрати, подорожі, все найкраще – і ти це відкинула?

— Мамо, ти не розумієш, – відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. – Це не про гроші. Він змінився, став байдужим, ігнорував мене тижнями. Я намагалася, але.

— Байдужим? – перебила вона різко. – А ти що, принцеса на горошині? Чоловіки зайняті справами, бізнесом, а ти мала б підтримувати, а не тікати. Ти просто не цінуєш те, що маєш. Якщо не помиришся, то шкодуватимеш усе життя. Я тобі кажу як мати – вертайся назад, поки не пізно!

Я мовчала, серце калатало, а сльози котилися по щоках. Цей дзвінок став останньою краплею. Як вона могла не підтримати мене в такий момент? Але це був лише початок моєї історії, яка розгорнулася як довгий, заплутаний шлях, повний несподіваних поворотів і важких рішень.

Мене звуть Олена, і я виросла в маленькому містечку на заході України. Мама, Світлана, виховувала мене одна з тих пір, як батько пішов, коли мені виповнилося сім років.

Він був простим робітником на фабриці, старанним, але мама завжди мріяла про більше – про розкішні подорожі, елегантні сукні, життя без обмежень.

Його заробітку вистачало на базові потреби, але не на її амбіції. Вона постійно нарікала, що ми заслуговуємо кращого, і це створювало напругу в домі.

Зрештою, батько не витримав і пішов, залишивши нас удвох. Я часто дивувалася, чому він не взяв мене з собою, але з часом зрозуміла – він хотів дати мені стабільність, хоч і з мамою.

Мама працювала бухгалтером у місцевій компанії, і її робота була стабільною, але не надто прибутковою. Вона вкладала всю енергію в мене, сподіваючись, що я досягну того, чого їй не вдалося.

В школі вона постійно перевіряла мої зошити, вимагала ідеальних результатів. “Ти мусиш бути найкращою, Олено, інакше життя пройде повз тебе,” – казала вона щоразу, коли я приносила четвірку замість п’ятірки.

— Чому ти не вивчила цей параграф краще? – питала вона одного вечора, переглядаючи мій щоденник. – Дивися на сусідську дівчинку, вона завжди на відмінно. Ти ж розумна, чому не стараєшся?

– Мамо, я старалася, просто тема складна, – відповідала я, опускаючи очі. – Наступного разу буде краще.

– Краще? Тобі потрібно не краще, а ідеально. Життя не пробачає помилок, – зітхала вона, і я відчувала провину, ніби мої шкільні оцінки визначали всю нашу долю.

Після школи я вступила до університету на економічний факультет. Мама хотіла, щоб я обрала щось престижніше, як юриспруденцію, але я пройшла на бюджетне місце, тож вона змирилася.

“Головне, щоб ти не марнувала час,” – сказала вона на прощання, коли я переїжджала до гуртожитку в Києві.

Університетські роки були для мене звільненням. Я почала підпрацьовувати репетитором з математики для школярів. Цього вистачало, щоб зняти кімнату з подругами і навіть відкладати на маленькі радості, як поїздки на вихідні.

Одного разу, на третьому курсі, я поїхала на економічну конференцію до Львова – це була можливість дізнатися щось нове і, можливо, знайти контакти для майбутньої роботи.

Саме там я познайомилася з Андрієм. Він був успішним бізнесменом, але його компанія базувалася в Іспанії, де жили його батьки. Вони емігрували туди багато років тому і побудували мережу ресторанів.

Андрій приїхав на конференцію як спікер, розповідаючи про інвестиції в туризм. Ми розговорилися під час кава-брейку.

– Цікава доповідь, – сказала я, підходячи до нього з чашкою кави. – Як вам вдалося розвинути бізнес так швидко в чужій країні?

– Дякую, – усміхнувся він, його очі блищали. – Все почалося з маленького кафе, а тепер – ціла мережа. А ви? Студентка?

– Так, економіка. Мрію про власну справу колись, – відповіла я, відчуваючи хвилювання від розмови з такою впевненою людиною.

Ми обмінялися номерами, і незабаром почалося листування. Він запрошував на вечерю, коли бував в Україні, надсилав квіти. Це було як казка – романтичні побачення, прогулянки під зорями.

“Ти особлива, Олено, з тобою я відчуваю себе живим,” – шепотів він одного вечора в ресторані.

Мама, дізнавшись про Андрія, була в захваті. “Нарешті ти знайшла когось вартого! Багатий, успішний – це твій шанс,” – раділа вона, обіймаючи мене міцніше, ніж будь-коли.

– Розкажи все в деталях, – просила вона за чаєм. – Як він виглядає? Що каже про майбутнє?

– Він високий, з темним волоссям, завжди елегантно одягнений. Каже, що хоче сім’ю, стабільність, – ділилася я, посміхаючись.

– Чудово! Не упусти його, доню. Такі чоловіки на дорозі не валяються, – радила вона.

Після закінчення університету ми одружилися. Весілля було грандіозним – в Іспанії, на узбережжі, з видом на море. Андрій оплатив усе: сукню за 3000 євро, переліт для родини, банкет на 100 гостей.

Ми оселилися в його віллі в Барселоні, де я почувалася як у мрії. Він не обмежував мене в витратах – 4000 євро на місяць на особисті потреби, подорожі по Європі, шопінг у Мілані.

Мама переїхала до нас на деякий час, допомагаючи облаштуватися. “Це рай, Олено. Ти мусиш триматися за це,” – казала вона, милуючись видом з балкону.

– Дивіться, мамо, ось басейн, а там – сад з пальмами, – показувала я їй будинок.

– Неймовірно! Я так пишаюся тобою. Нарешті ми живемо як люди, – відповідала вона, сяючи.

Перший рік був ідеальним. Андрій балував мене подарунками, ми подорожували: Париж, Рим, навіть на Канарські острови. “Кохана, ти – мій скарб,” – говорив він, цілуючи мене.

Але поступово все змінилося. Він став більше часу проводити на роботі, в поїздках. “Бізнес вимагає уваги, розумієш?” – виправдовувався він.

– Андрію, ми майже не бачимося. Може, повечеряємо разом сьогодні? – просила я одного вечора.

– Вибач, зустріч з інвесторами. Завтра, обіцяю, – відповідав він, цілучи в щоку і йдучи.

Я намагалася бути корисною: вивчала іспанську, допомагала з документами для бізнесу, влаштовувала романтичні вечори. Але він став віддалятися, радячи мені знайти хобі. “Займися чимось, щоб не нудьгувати,” – казав він.

Подруги дзвонили рідше – Андрій м’яко натякав, що краще проводити час удвох. “Вони не розуміють нашого життя,” – пояснював він.

Одного дня я відчула, що чекаю дитину. Радість переповнювала мене. “Це змінить усе,” – подумала я, розповідаючи Андрію.

– Дійсно? Чудово! – зрадів він, обіймаючи мене. – Я буду найкращим батьком.

Він став уважнішим: приносив сніданки в ліжко, водив на прогулянки. “Ти сяєш, кохана,” – компліментував він. Але це тривало недовго. Через пару тижнів він знову поринув у роботу. “Вибач, криза в компанії,” – казав він.

Я поділилася з мамою по відеозв’язку. Вона вже повернулася в Україну.

— Мамо, Андрій знову ігнорує мене. Я намагаюся, але ж.

— Доню, це нормально. Чоловіки бувають зайнятими, особливо з бізнесом. Ти в делікатному стані, не накручуй себе, – заспокоювала вона.

Але я відчуваю себе самотньою.

— Може, приїдеш?

— Звичайно, але не перебільшуй. Усе минеться, – відповідала вона.

Я спробувала заспокоїтися, але ситуація погіршувалася. Андрій приходив пізно, лягав спати окремо. “Втомився,” – бурмотів він.

На жаль, я дізналась, що Аендрій має іншу сім’ю. У тій сім’ї він має двох дітей і він кохає ту жінку, але батьки проти їхнього шлюбу, не визнають онуків. Поставили умову, що не залишать спадку. якщо він буде з тією жінкою.

Саме тому він і одружився зі мною. Новина була настільки несподіваною і прикрою, що я потрапила у стаціонар. Виписалась я одна. Приїхавши у великий холодний дім я зрозуміла, що більше не можу так жити. Зібрала речі і полетіла назад в Україну.

— Куди ти? – здивувався Андрій, коли я сказала про розлучення.

— Я йду. Я все знаю. Жити так не хочу, – відповіла я твердо.

— Ти жартуєш? Подумай ще, – просив він, але я не змінила рішення.

В Україні я подала на розлучення. Шукала підтримки в мами, але замість того отримала докори.

— Ти зруйнувала все! – кричала вона в той перший дзвінок, який я описала на початку. – 5000 доларів, вілла, подорожі – і ти втекла? Іди миритися!

— Мамо, це не про матеріальне. Я була нещасною, – пояснювала я.

—  Нещасною? Ти просто примхлива. Багато хто мріє про таке життя, – відповідала вона.

Я не витримала і пішла до бабусі Марії, маминої мами. Вона жила в старій квартирі в центрі міста, повній книг і спогадів.

— Бабусю, можна в тебе пожити? – запитала я, стоячи на порозі зі сльозами.

— Звичайно, дитино. Заходь, розкажи все, – обійняла вона мене тепло.

Я вилила душу: про шлюб, зміни в Андрієві, його зраду, втрату своїх сподівань, непорозумінь з мамою.

— Ти правильно зробила, що пішла. Життя – не тільки про гроші. Треба бути щасливою, – сказала бабуся.

— Але мама каже, що я помиляюся.

— Твоя мама завжди хотіла розкоші, але забула про душу. Я не дозволю їй тиснути на тебе, – запевнила вона.

Коли мама прийшла, намагаючись переконати бабусю вигнати мене:

— Мамо, скажи Олені, щоб повернулася до чоловіка. Це її шанс! – просила вона.

— Ні, Світлано. Вона доросла і вирішує сама. Якщо ти не підтримуєш, то йди геть і не повертайся, поки не зміниш думку, – відрізала бабуся.

Мама пішла ображеною. Розлучення пройшло швидко – Андрій не заперечував, хіба його батьки телефонували.

Вже майже два роки я одна. Живу в орендованій квартирі, маю кота на ім’я Містер, ходжу на курси іспанської – згадую ті часи, але без жалю. Бабуся стала моєю опорою: ми готуємо разом, дивимося фільми, ділимося історіями.

Мама так і не змирилась. Ображена на мене, каже, що я зруйнувала свою долю, навіть відмовилась від мене. Але я ні про що не шкодую, бо ніякі гроші не варті того щоб жити так, як я жила.

Ну хіба не так?

Головна картинка ілюстративна.