fbpx
Без категорії
Мама повідомляла, щоб Коля негайно приїздив додому – його призвали в армію! Донині не знає він, як це сталося, адже мав відстрочку, доки не закінчить навчання. Не раз пізніше спадало на думку: «А що, як то мама в такий спосіб хотіла розлучити його з Надею?» Але боявся навіть спитати, бо ніколи не зміг би пробачити таке навіть найріднішій людині

Над містом, куди їхав на заробітки з двома молодими напарниками Микола Вихор, сяяли вогні. Але звечора їх там не чекали, тож заплативши за таксою, вирішили перебути в електричці. Хлопці всю дорогу посміювалися над якоюсь своєю пригодою, чубилися жартома, наче молоді півні, й реготали.

– Ага, дівчат нині – як макового цвіту в пшениці, тільки моргни, – недбало відбивався від натяків Сергій.

– А-йя, моргнеш, а тоді плакатимеш. Бо дівчата гарні, а жінки десь вреднющі беруться. Що, неправду кажу, дядьку? – торкнув широкоплечий племінник Євген Миколу, який лежав горілиць, думаючи про щось своє. – Дядьку, Ви що, спите? Чуєте, що Сергій про дівчат каже? Але що Вам… Вже десь і забули, що були молодим…
Микола знехотя усміхнувся одними очима, звівся. Глибокі зморшки поорали йому чоло, сірі очі за густими віями й кошлаті темні брови додавали йому віку, а що був неговіркий, то не тільки хлопці вважали його мало не старим дідом.

– Дядьку, а Ви… любили? – з надією розговорити мовчуна знову обізвався Євген. – Моя мама колись розповідала, як Ви у якомусь селі закохалися…

Насупивши брови, Микола так подивився на племінника, що той вмовк напівслові й видихнув тихо:

«Подумаєш!..»

Микола знав, що його ровесники й справді не раз згадують ту давню світлу й гірку історію його першого й останнього волошкового кохання. Єдиного на все життя, яке спопелило йому душу, випекло її до самого споду й донині десь звідти, з глибини років жевріє незгасно ясною жариною.

Йому йшов вісімнадцятий. Син вінницького лiкаря, кучерявочубий і гінкий, як молодий явір, Коля легко знайомився з людьми. Так жартома заговорив і до дівчини, яку побачив біля криниці з повними відрами води, коли приїхав до тітки в село.

– Води попити дасте, русява?

Та, кинувши погляд на незнайомця, притримала відро рукою на коромислі:

– А чого ж? Пий. У нас вода не купована.

Волошкові очі зі смішинками, коса аж відтягує голову назад. І не помітив, що дівчина, зніяковівши під пильним поглядом, притримує рукою стареньку сукню, наче прикриваючи босі ноги від такого міського красеня. Тоді майже перебігла вулицю й подалася до воріт, аж там оглянулася на нього. Отямився, та замість засоромитися, навпаки, зрадів. І доки йшов на край села, де жила тітка, яка запросила його на канікули погостювати, всю дорогу всміхався сам до себе.

Ті канікули донині від теперішнього до останнього дня в його пам’яті. В суботу під клубом грав духовий оркестр. Коля вже давно перезнайомився з хлопцями й стояв, розглядаючи дівочий гурт. Почалися танці. Пара за парою пливли у вальсі, весело вибивали підборами сільські донжуани.

Але дівчини, яку шукав погляд Колі, не було.

З’явилася вона з цілим гуртом дівчат. «Доярки прийшли, – почув розмову хлопчаків, – час додому йти».

«Ага, отже, вона – доярка, а така молода… Чи ж і шістнадцять є?» – подумав зацікавлено, придивляючись до святково одягненої русявки. Сам не знав, чому, але підійти не насмілився. Стоячи в напівтіні старого ганку, дивився, як танцює нова знайома, про щось шепочеться з подругами. Але назавтра разом з сусідським студентом Коля вже зранку був на фермі. Забачивши юнаків, дівчата весело перегукувалися, жартома кликали допомогти, але русявка мовчала. Коля, всміхнувшись, гаряче взявся носити для її корів зелену масу.

– Егей, Надю, твій помічник нам худобу лишить голодною! – сміялися доярки. А Коля, мов на крилах, літав, весело розмовляючи з усіма й радісно ловлячи соромливий погляд Наді.

– Хлопче, глянь-но, як ти пообтинькувався, – хотіла його зупинити котрась із старших жінок, але він, оглянувши білу сорочку й туфлі в гною, засміявся так щиро, що решті не залишилося нічого іншого, як дружно підтримати його.

Відтоді так і повелося. Вранці Коля, прихопивши букет, мчав на ферму. Дівчата звикли до нього, стрічали радісними вигуками, а Надя ніяковіла.

– О! Наш Коля вже Надиним корівкам пашу приніс, – натякали на букет в руці хлопця.

Ще звечора, провівши Надю додому, він ладнував квіти на ранок. Тітка сердилася, вже й мамі листа написала. Коля нічого не чув і чути не хотів: куди б не йшов, що б не робив – перед очима була його Надійка.

– Колю, ми бідні, сам бачиш. А ти з міста, не треба вам звикати одне до одного. Знайся кінь з конем, – з сумом сказала якось Надійчина мати, прибираючи нехитру вечерю зі стола. Але хлопець тільки дивився на неї, дивуючись, що такі ж слова, тільки сердито, йому щодня каже тітка. Ніби змовилися…

У відповідь на мамин лист Коля написав, що справді тут зустрів дівчину, «кращу за всіх на світі». Й тепер щоразу вмовляв Надю поїхати до Вінниці. Зрештою, дівчина погодилася. Й одного, найкращого в його житті, дня він з’явився разом із Надею перед дверима своєї квартири. Мама його, розумна і сувора, стріла гостей так, наче давно їх чекала. Надя боязко оглядала меблі, килими, сиділа на краєчку м’якого крісла, готова щомиті спурхнути, як сполохана пташина, й зникнути. А потім прийшов тато. Наче добрий ведмідь, великий, гучноголосий, заповнив собою всю квартиру, почав частувати Надю принесеними тістечками. Жартуючи, згадував, як приїхав колись босий до інституту вступати, і Надя вже сміялася разом з усіма, радіючи, що не справдилися мамині прогнози:

– Ти їм, міським, не по дорозі. Дивись мені: купиш, що треба, – і назад. Хай як Коля просить, а на квартиру не йди. Не годиться дівчині до хлопця в гості ходити…

Донині, згадуючи, як тоді від щастя він хотів весь світ обійняти, як із вдячністю ніжно гладив мамине плече (бо таки побоювався, щоб ненароком не скривдила дівчину), як метушився по квартирі, захлинаючись радістю, Микола наче молодшає від тих спогадів. Дорога назад до села теж назавжди закарбувалася в пам’яті, наче перша веселка: згадає – й пом’якшає погляд, посвітлішає, розгладяться глибокі зморшки на лобі. Гай-гай, тільки й радості…

Бо через три дні в двір до тітки раптом вбіг захеканий поштар: «Осьо термінова телеграма студенту вашому». То мама повідомляла, щоб Коля негайно приїздив додому – його призвали в армію! Донині не знає він, як це сталося, адже мав відстрочку, доки не закінчить навчання. Не раз пізніше спадало на думку: «А що, як то мама в такий спосіб хотіла розлучити його з Надею?»

Але боявся навіть спитати, бо ніколи не зміг би пробачити таке навіть найріднішій людині.

Він не знав, чи кохає його дівчина, бо ще соромилися про це говорити. Ніжна і несмілива, вона спалахувала, щойно хлопець торкався її руки. Та коли прибіг і схвильовано показав телеграму – зблідла і сама вперше простягнула до нього руки. Нестямився, як вперше пригорнув дівчину. Її очі, чисті волошкові зірниці, блищали слізьми, й він зрозумів, що не байдужий Наді. Й саме тепер мав їхати!

– Надю, будеш мене чекати?! – гаряче вирвалося у хлопця. Дівчина мовчки похилила голову.

Її мама, котра зайшла до світлиці на схвильовані голоси, почувши про причину, сумно мовила:

– Казала ж тобі, дочко, що з цього дива не буде пивa…

Ті слова наче батогом стьобнули хлопця, ніби був у чомусь винний. Прощаючись із дівчиною, він у душі сподівався скоро повернутися. Але через два дні батьки вже проводжали його разом з іншими новобранцями.

Служити випало за кордоном. Коли тільки з’являлася вільна хвилина, писав Наді. Але від неї не було ні слова у відповідь. Не витримав, попросив, нарешті, маму розпитати у тітки, що там сталося. Довго мама відмовчувалася й десь аж через півроку написала скупо, що «тітка написала, що та дівчина заміж збирається. Тому викинь її з голови».

Не викидалося. Навпаки, щодня, перебираючи в пам’яті щасливі канікули, хлопець ще більше зріднився з першим своїм коханням, не йняв віри, що Надя його не дочекається.

Служили тоді три роки. Й першого ж дня, коли повернувся додому, Коля дізнався, що Надя його давно заміжня. А з недомовок у селі зрозумів, що тітка своїми плітками змусила Надю мовчати, не писати йому. Саму ж Надю побачити не пощастило: вона жила у чоловіковій сім’ї десь аж за Дніпром…

І відвернулася від хлопця доля. Закінчувати навчання не захотів, хоч як напосідали на нього батьки. Роботу до душі теж не міг знайти. Тинявся містом. З дівчатами не знався зовсім, хоч мама не раз натякала, що час, мовляв, і пару знайти собі. Та бачачи, як син на ті слова відводить болісний погляд, надовго замовкала. А він і сам не відав, що виявився однолюбом.

Передчасно не стало його батьків, в один день, випадок. Й тепер мав сам давати собі раду. Почав працювати на будівництві. Якось стрів там муляра з села, де жила його Надя.

– Така файна молодичка і ґаздиня добра твоя знайома. А сина її, як оце тебе, Миколкою звуть, – розповідав дядько й, зауваживши, як раптом зблід його співбесідник, запитав:

– А що, вона рідня твоя, що так переймаєшся?

– Рідня, – вимовив з натугою Коля й відійшов геть. А в скроні товкло і товкло молоточками: «Миколкою, Миколкою, назвала. Як мене…»

Минули роки. Давно одружений Микола з лагідною жінкою, живуть у Вінниці. Вже й доньку заміж віддали. Спокій, мир у домі.

Одне дивує дружину Миколову, що її скупий на ласку чоловік на старість раптом розм’як. Аж сяє від щастя, коли вилазить йому на руки онучка Надійка та обхоплює дідову шию своїми рученятами. Може, тому, що сам назвав її, коли народилася? Ніколи не уявляла, що він може когось любити. Й слова про кохання ніколи не чула від нього. А тут аж очі його світяться від втіхи. Лише переступить поріг й одразу: «Надійко, ти де?»

А мала тільки того ж чекає. Не знає, як і радіти змінам у дідовому характері бабка. Й дивлячись, як забувши про все, він розмовляє, грається з малою, як у кожній кишені приховує для неї гостинці, здивовано хитає головою.

Хто зуміє заглянути в серце навіть найближчій людині?

Автор – Ніна КОРОП.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook