fbpx

Мама поїхала в Італію, коли я ще була зовсім маленька. Сказала бабусі, що мене треба на ноги ставити і носа втерти моєму батькові.

Я мало що пам’ятала з їхнього з татом життя, тому не знаю, чому тато з нею не захотів більше жити, але він часто приходив до нас з бабусею і знав, що мами нема вже довго.

Я не відчувала, що у мене в житті щось не так, адже є бабуся, яка мене любить і є тато, який може й зі школи забрати, на батьківські збори ходить і купує мені все, що я хочу.

Але далі тато знайшов собі іншу жінку і вже став менше мені приділяти часу, у нього з’явилося ще двоє дітей, тому він мені все менше і менше щось купував. Одна мама стабільно висилала мені модні речі і солодощі, але не приїжджала.

Вона передалава ще листи бабусі, від яких та лише блідла. Коли я вже була більша, то один з таких листів прочитала і зрозуміла, що у мами там вже є двоє дітей, але чоловіки її кидають і вона не може багато нам висилати всього. Я відчувала від одягу, який мама передавала, специфічний запах, але тільки тепер всі знають, як пахне гуманітарна, а тоді я думала, що це такі парфуми, парфуми моєї мами.

Коли мені було дванадцять, то мама нарешті приїхала додому, але не одна, а з дітьми моїм братом і сестрою. Далі так само залишила їх на бабусю, а сама знову поїхала налагоджувати своє особисте життя:

– Мамо, я хочу жити як усі! Хіба я винна, що мені так не щастить?

Мама поїхала шукати щасливе життя, а я його втратила, бо вже було три роти, які хотіли їсти і пити, але мама дуже рідко висилала гроші, зате одягом була забита квартира. тоді бабуся й наважилася його продавати, щоб хоч на щось жити, ходила на базар і на клейонці розкладала наш одяг, а я вдома гляділа молодших, які вже доволі нормально говорили по-українськи.

Але попри бабусині зусилля мені таки прийшлося йти до батька і просити у нього грошей на сукню на випускний.

– Які гроші? Вона там за кордоном по ресторанах, а я маю від своїх дітей відривати копійку аби твоїй дати, – шипіла на батька його жінка, але тато таки дав мені гроші.

Отакі дитячі спогади, мені здається я надто швидко виросла, все сама і сама, нікому не довіряла і заміж вийшла пізно. Мати інколи навідувалася, але навіть на рік по бабусі не приїхала.

Квартиру бабусі ми не продали, а її здавали в оренду і гроші ділили навпіл, був собі такий бонус до зарплати.

Попри те, що ми від різних батьків, але дуже дружні, завжди на всі свята разом і часто зідзвонюємося.

Мати таки вернулася в шістдесят років додому. Привезла знову купу непотребу і зажадала натомість аби ми її впустили жити в бабусину квартиру.

– Я на вас все життя батрачила, ось яка моя заплата, – говорила і показувала вона свої руки, – То я ще маю випрошувати у вас право пожити в своєму рідному домі?

Наче все так, мама прописана в тій квартирі, але … Ні, мені ті кілька тисяч не загріють і ми таки впустили туди маму. Проте, вона ж нас не виховувала, якщо вже так на чистоту і по-правді, як вона сама говорить.

Вона не знає, як звуть наших дітей, не знає, що ми самі, її діти, любимо чи де працюємо. І вона завжди така була, вона не випитувала нас, як ми вчимося і як почуваємося, вона дуже рідко телефонувала, а лише висилала сумки, раз в три місяці або й рідше.

Інші жінки якось доробляються до великих грошей, купують дітям квартири, а ця навпаки, ще й у нас відібрала додатковий заробіток. А зараз натякає, що пора нам скинутися і почати її забезпечувати, адже вона ж пенсії не матиме, а жити треба. Та, що з цієї ситуації точно не вийти по-совісті, а таки прийдеться змиритися, хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page