І дев’ять днів, і сорок, і роковини пролетіли перед Тетяниними очима, мов мить. Паскудним було зовсім інше – мама була на сто відсотків права щодо неї. Вона безпорадна, безініціативна і безпомічна жінка, але не з маминої вини. І відсутність надгробку на маминому гробику тому наочний приклад. А мама на нього відкладала.
Все життя Ольга Тарасівна була зразковим вчителем для інших дітей, але найбільше вона вимагала від власної доньки. Не дивно, бо вона мала б показати, яка Ольга Тарасівна насправді уміла виховниця. Ростила Таню вона сама, бо чоловікові забаглося нової дружини. А вона вирішила покласти всі надії на Тетянку, тому та і в музичну школу ходила, і на танці, і на різні гуртки, і ще мала гарно вчитися. Але Таня мала зовсім інші потреби і бажання, тому й не дивно, що в підлітковому віці на всі сто відсотків показала мамі свій характер.
Вона й зі старшокласниками тікала з уроків, і за школою пахтила, і випивала, і волосся фарбувала. Одним словом, пустилася берега остаточно в маминих очах.
Тож були вони з мамою на ножах аж до Тетяниного заміжжя. Мама радісно перехрестилася і полегшено зітхнула, але зашвидко. Шлюб не виправдав Таниних сподівань. Коли вона вперше з дитиною на руках постукала в мамині двері, то наштовхнулася на нерозуміння і цілковиту підтримку її чоловіка, Сергія.
– Ти доросла жінка і маєш нести відповідальність за вчинки. Тим більше, у вас дитина.
– Ти не можеш зрозуміти, що він не той чоловік, який мені треба! Він недобрий чоловік, недобрий батько. Я його не люблю!
– До чого тут любов? Шлюб не про любов! Впряглася – їдь!
Вона мало не випихала їх з сином з хати, коли приїхав Сергій.
Потім було ще кілька таких епізодів. Мати милостиво погоджувалася пожити з ними місяць-другий, але кожним словом, рухом і поглядом показувала, хто в домі ґаздиня. Вона робила атмосферу настільки нестерпною, що побут з Сергієм видавався раєм.
І ось її не стало. Полегшення.
Зайшла в квартиру, таку немилу, таку старомодну, таку рідну. Цей кахель ще з дитинства. Завжди жаліла себе, коли згадувала скільки сліз пролила над етюдами, над книжками і зошитами. Сльози й зараз полилися, але вже через сум за цим всім, за нею.
Розбираючи її речі, знайшла гроші і записку з інструкцією про поминки, одяг, пам’ятник. Не могла покластися на неї в таких питаннях. І була права. У них все якось не складалося. То брали позику, то віддавали, жили від зарплати до зарплати, а тут стільки грошей.
– До року ніхто пам’ятник не робить, – авторитетно заявляв Сергій, – вже після року зробимо. А зараз цими грошима віддамо борги, заплатимо за комунальні, купа всього треба. Ще б хоч вистачило.
– Добре, – погодилася з якоюсь мстивою радістю.
Гроші розлетілися і вони знову були в звичному стані перманентної сварки.
– Ти не заробляєш!
– Ти тринькаєш!
– Ти сама така!
Минуло вже більше року, земля запалася і вицвіли вінки, мати докірливо дивилася на свою дитину, яка так і не стала самостійною.
– Сама винна. Ти винна. Не правильно мене ростила. Щось намагалася комусь довести і все на мені рикошетило. Чи мені пригодилася в житті та музика? А як ти мене заставляла? Чи що мені з твоєї науки пригодилося? Абсолютно нічого!
Капали сльози, лився чи то сором, чи все накупу.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
