fbpx

Мама ще хвилин десять стоятиме під під’їздом, телефонуючи твоїй мамі, а потім ще дзвонитиме нашій сусідці чи нічого не чути, а вже потім піде. Тому хвилин двадцять треба потерпіти

– Віточко, – весело щебече мама, – у нас сьогодні гості.

– Хто б сумнівався, – бурчить під ніс Віта.

Вона вже добряче втомилася від цих «гостей»: розлучені і холостяки всіх маминих подружок вже були на цій кухні. Мама завжди лякаючи-весело її вітає аби показати, що не тільки її доня красуня, але й теща не звір.

Так, що беріть двох за ціною однієї. На табуреті так само сидить якийсь приречений чоловік, що не радий тут бути, але мама сказала… І отак сидять двоє дорослих людей в цій малесенькій кухні, бо мами сказали, а мами краще знають.

Минулого разу був лаборант з університету – худий, довгов’язий, щось розказував про роботу і тужливо дивився на годинник. На якомусь моменті їхні погляди зустрілися на циферблаті і обоє розсміялися.

– Теж мама сказала прийти?, – спитав Гриша.

– Так, не може витерпіти, що я ще не одружена.

– Моя теж. Пригрозила, що не впустить додому, якщо я не піду до вас на чай.

– То ви разом живете?

– Так, я абсолютно не маю часу на побачення, бо завжди на кафедрі, то допомагаю аспірантам, то викладачам щось знайти. Я не дуже хочу одружуватися, ви ж не ображаєтеся?

– Аніскілечки. Приємно, що можна не мовчати цілу годину, як завжди.

– І мені теж. Бо я теж мовчу переважно.

Вони більше не зустрілися, бо їхні мами вирішили, що хтось з них погано виховав іншого, і це була не та чи інша. Слово поза слово і вже мама наказує:

– Щоб я тебе поруч з тим довготелесим не бачила! Його матір абсолютно неадекватна людина і він такий самий. Яблуня від яблуні, як то кажуть.

Одним менше. Хоч щось добре, хоч і доволі приємний хлопець. Цікаво, який мамин синок сьогодні? Певно, розлучений? Бінго!

– Сергійко, розлучився місяць тому, зараз живе в тьоті Свєти. Ти ж його пам’ятаєш? Ви разом в школу ходили?

– Звичайно, – чемно каже Віта, – рада бачити.

Віта завжди чемна. Це її шлях боротьби. Вона чемно вітається, спілкується і так само чемно забуває все про ту чи іншу істоту. Коли її змушують до чогось, вона чемно мовчить або хитає головою погоджуючись, але все, далі ні кроку до осоружного вчинку. Коли їй нагадують, то чемно перепрошує, знову погоджується і так само чемно ігнорує. В цій грі вона завжди перемагає. Це мама навчила її так гарно грати.

– Я біжу, бо маю ще зайти до однієї знайомої, а ви поки спілкуйтеся.

– Добре, – Віта всідається навпроти Сергія.

Справді, вони знайомі. Ходили разом в школу, такий собі гарний хлопчик і все. Не знала, що одружився. а тим більше про інше. Не буде починати розмови, бо це нікому з них не треба. Сергій сидить напружений, заглиблений в себе, зрозуміло, що не він ініціатор розлучення. Ніби отямившись, дивиться на неї і розуміє, що він не вдома.

– Перепрошую, я піду.

– О, ні, – гостро реагує Віта, – Вибач, що налякала. Просто вона ще хвилин десять стоятиме під під’їздом, телефонуючи твоїй мамі, а потім ще дзвонитиме нашій сусідці чи нічого не чути, а вже потім піде. Тому хвилин двадцять треба потерпіти.

– Ого, – тільки й сказав він.

– Вітаю в клубі незаміжніх, що живуть з батьками.

– Я не збираюся жити з мамою.

– А це справді нове, зазвичай, всі мамині синки, що тут пили чай, успішно живуть з мамами.

– Чому ти так неприязно про маминих синків.

– Якщо людину змушують робити щось проти її волі, то на яку повагу можна розраховувати?.

– Тоді це й тебе стосується.

– А я й не заперечую, бо на мою зарплату я квартири не зніму, а іншого способу, окрім одруження, немає.

– То, може, будемо знімати разом?

– Що?

– Разом. Я теж поки сам не можу, бо ще не знайшов нової роботи, але ми могли б виручити один одного?

– Я подумаю.

Відтоді вони жили разом, і не тільки як квартиранти.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото – ілюстративне (pexels).

You cannot copy content of this page