Моїй мамі сімдесят сім років і вона з великої родини, крім неї є ще четверо братів і сестер, всі вони роз’їхалися по світах і тільки мама залишилася в рідному селі, вийшла заміж та привела на світ нас з братом.
Жили ми добре, батьки вибудували хату нову, дали нам освіту і помогли з весіллями. Брат з дружиною виїхали в Америку, тому я лишилася коло батьків, але з ними не жила, бо ми з чоловіком спромоглися на власну квартиру. Так, навідували їх на великі свята і інколи влітку, але хто так не робить і хіба то причина забути, що у них є онуки?
Я розумію, що після того, як тата не стало, мамі було самотньо, але я не могла забрати її до себе та й вона не хотіла нікуди їхати:
– Мені добре у своїй хаті, чого я маю комусь в ласку стояти?
І отак на тому й закінчилося, що я просто раз в місяць приїздила і телефонувала їй частіше.
І ось після лютого все й змінилося. Я з дітьми виїхала за кордон, мама відмовилася категорично:
– Я на своїй землі була і буду!
Я просила чоловіка аби він до неї навідувався, але у нього й свої батьки є, тому так і вийшло, що дорога родина нас потіснила.
Я не пам’ятаю аби мамині брати і сестри часто навідувалися в гості, хіба якась стара світлина є, де всі разом, але раптом вони про нас згадали. Я й не здогадувалася, аж телефоную до мами і чую на задньому фоні дитячі голоси, сміх…
– Мамо, а до вас хто в гості прийшов?,- спитала так аби спитати, бо я й не дуже вже знаю кого в селі.
– Та вони зі мною живуть, то донька моєї Ліди з двома онуками. Такі вже чудесні дітки.
І давай мені розповідати, що приїхала і Ліда, і донька з чоловіком і їх двоє дітей, тому вони живуть у мами. Я навіть зраділа, що мама буде не сама і вже не так часто до неї телефонувала, адже тут теж треба влаштовуватися: житло шукати, за навчання дітей думати, за роботу добре пильнувати.
І ось минуло два роки, прошмигнуло практично і я б давно вернулася, але діти тут в школі, син вже й у виш тут поступив, то як вертатися? Я проїздила раз в рік до чоловіка, щоб не порушувати умови переїзду і отак побачила й маму, але й тоді вона не сказала про своє рішення. Я б розпитала її детальніше, адже бачила, що в хаті зробили ремонт і зробили ванну, мене це дуже насторожило, але то якраз тітки Ліди не стало і я не сміла починати розмову.
А тепер новина – мама склала заповіт на доньку тітки! І ще й з претензією до мене:
– Оксано, в тебе все є і навіть більше, а у них нема нічого і вони мені не чужі люди, гарно мене доглядають. То найменше, що я можу для них зробити.
Я втратила дар мови. До чого тут те, що я маю чи не маю, але я в тій хаті виросла! Чому чужі люди, які маму знають два роки заберуть те, що я мала мати? Чому мама перекреслила так мої старання як доньки? Як мені все виправити?