fbpx
Без категорії
Мама стояла на сходах літньої кухні. Побачивши нас, зніяковіла. Я вирішив, що настала моя черга: «Мамо, я твоє прохання виконав. Приймай невістку!» «Замовкни! – розізлилася. – Це несерйозно! Лілю! Ти що собі дозволяєш?!»

Вечірній потяг тихенько рушив. Чотири пасажири, про яких піде мова, кілька хвилин сиділи майже нерухомо. Коли потяг набрав швидкості, відбулося коротке знайомство.

– Наслідуючи старий слов’янський звичай, будемо знайомитися ближче, – промовив повний лисуватий чоловік і виставив на відкидний столик пляшку кoньяку.

Молодий, у майорських погонах, почав викладати бляшанки консервів закордонного виробництва. Третій, стрункий, високий, віком близько п’ятдесяти, дістав з валізи коробку шоколаду, баночку розчинної кави і пішов до провідника за окропом.

– Бачу, чоловіки знайшли собі заняття. Яка ж моя роль? – запитала дівчина, котра була четвертою.

– Своєю присутністю прикрасити нашу компанію, – прозвучала стандартна відповідь.

Майор порушив тишу:

– Мені у Жмеринці сходити. Чи їхати далі? Бо не знаю, як з’явитися в рідної мами. Вона чекає мене з невісткою, і я пообіцяв. Але знову їду сам. Розумію, що в подібних ситуаціях марно шукати сторонньої поради. Ось Ви, батьку, розкажіть, як одружувалися.

– Нічого цікавого. Я фінансист, працював економістом райспоживспілки. Робота спокійна, без романтичних пригод. Характер у мене теж спокійний. Одружився після тридцяти. Як кажуть, вибирав-вибирав та й взяв скраю. Не скаржуся, пощастило. Прожили гарно, дружно. Маємо двох синів та трьох онуків.

– Гарний матеріал для повісті, – зауважив майор, – можливо, колись скористаюся. Не дивуйтеся, я – військовий журналіст.

– Звідки ж Ви повертаєтеся? Чи це військова таємниця? – поцікавилася дівчина.

– З однієї гарячої точки. Слава Богу, цілий. Купив однокімнатну квартиру в Одесі, зареєстрував, поставив сигналізацію, а тепер журюся, як постати перед ясними очима матері. Рік тому вона, коли проводжала мене у відпустку, казала: «Ти не вихваляйся погонами і зарплатою, привези мені онука». Я ж досі самотній.

– Моя мама те саме каже. Я провела в Одесі два тижні. У подруги була. Минулого року вона приїздила до мене у Закарпаття. Ми з Вами колеги, пане майоре: я працюю в одному з київських видавництв редактором відділу. Володію англійською і французькою.

– Я французької не знаю. Англійська, арабська, перська. Вибачте, Ви спортсмен чи теж військовий? – майор звернувся до високого чоловіка.

– Ні, я лише шкільний фізкультурник. В минулому. Тепер директор сільської школи і вчитель математики. Коли цікавитеся, як люди одружуються, дарую ще один сюжет. Якщо не повість, то оповідання вийде. Після середньої школи я не поспішав вступати до інституту. Відслужив у армії, повернувся додому, а мати з порога запитала: «Ти сам?» Кинув валізу, сказав: «Не сам». І пішов селом з такою думкою: «Посватаю першу, яка зустрінеться». Тільки вийшов на вулицю – зустрів свою вчительку. Вона зупинилася, привітала мене із закінченням служби та в пориві юної душі обiйняла й поцiлувала в щічку. Я затримав її в обiймах і прошепотів: «Нехай ці oбiйми будуть початком нашого спільного життя! Виходь за мене заміж». Її руки відпустили мене і повисли. «Ти мені подобаєшся, але… різниця у віці!» Я порахував – шість років. Зараз цього не видно. А згодом… Хто знає, як ми будемо виглядати через років десять-двадцять і скільки вдасться прожити.

Мама стояла на сходах літньої кухні. Побачивши нас, зніяковіла. Я вирішив, що настала моя черга: «Мамо, я твоє прохання виконав. Приймай невістку!» «Замовкни! – розізлилася. – Це несерйозно! Лілю! Ти що собі дозволяєш?!» Треба пояснити, що мати моя працювала вчителькою молодших класів, а батько – викладачем праці. «Це цілком серйозно. Ми з Віктором вирішили жити разом. Листувалися, поки він служив», – збрехала Лілія Степанівна, і я мовчки подякував їй за це.

Мені дали викладати фізкультуру. Заочно закінчив фізмат. З Лілею живемо – дай Боже кожному! Вже наша донька вчителює. Ваша проблема, пане майоре, вирішується сама собою. Вам пощастило. Такі співпадіння бувають рідко. Ось Вам Бог послав пару. Та встаньте вже, представтеся, потисніть одне одному руки.

Бачу, нам з паном економістом доведеться виконати роль сватів і супроводжувати вас аж до ваших батьків. Чого ще треба? Жених є.

Молоді встали і потиснули руки.

– Юрко, Юрій Євгенович. Ксенія?

– Ні. Було би справжнє диво, якби подолянин Юрій у потязі здибав гуцулку Ксеню. Марічка, Марія Миколаївна.

– Гірко, чи що!? – несміливо промовив економіст.

– Ще ні. Буде «гірко», буде «чи що», але не зараз, – дівчина раптом стала сміливішою. – Сходимо всі в Жмеринці, їдемо до мами Юрія.

– Тато ще живий?

– Живий, але в нас керує мама.

– Мого батька вже немає. Я найменша дитина з великої сім’ї. Відбудемо сватання так, як тут заведено. Потім доведеться поїздити, поки батьки будуть готуватися до весілля. Ми з Юрієм запросимо на весілля мою родину і співробітників з Києва. Мені доведеться продовжити відпустку за свій рахунок.

– Отакої! – вигукнув Юрій. – Розжився на ад’ютанта. Пиши, Марічко, рапорт на службу. Присвоять тобі лейтенанта, і поїдеш у наступне відрядження разом зі мною.

– Бери вище, лейтенанта вже маю. Всі згідні? Під’їжджаємо до Жмеринки.

– Заперечень немає, – погодився вчитель, – приступаємо до виконання.

Всі почали готуватися до виходу.

Автор – Іван КУКУРУДЗА.

Фото – pixabay.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook