Мама телефонувала кілька разів, я свідомо трубку не брала. Нічого нового я там не почую, а вчергове повторювати одне і те ж я вже сил не мала. Тоді вона вирішила діяти інакше.
— Марино, – набирає мене сестра днями, – Дивлюсь, що у мене погріб потік. Після дощів уся стіна мокра. Скажи Петру, хай заскочить після роботи. Там роботи усього нічого: залити кілька відер цементу. Я сама не подужаю, а йому на кілька хвилин діла.
Щойно із сестрою побалакала, так одразу мама набирає:
— Марино, я вже просто не витримую. Сьогодні бик сусідки знову у городі моєму пасся. я його з одного боку жену, а він із іншого заходить. Мені твій Петро обіцяє уже два місяці той паркан поставити. Ну що це таке, невже йому важко прийти і зробити. Нащо ж я матеріали купувала. там роботи на пів дня.
Мого тата не стало вісім років тому. У нас дуже великий дім і господарки вони із мамою завжди багато тримали, тож коли тато у засвіти пішов, мама моя чомусь вирішила що усю його роботу на себе мій чоловік повинен узяти.
Воно б так і було, якби ми біля неї жили, але ж у нас власний дім і своя окрема сім’я. Однак мама того розуміти не бажає і вісім років поспіль ображаїться на мене і мого чоловіка за те, що ми не прилітаємо на перший же її поклик і не робимо того, що вона сама собі у голові напланувала:
— Хіба я повинна говорити, напрошуватись? Невже ти сама не розумієш, що твоя мама одна і їй поміч треба.
А рік тому сестра із міста з дітьми приїхала. Там вона була заміжня, але чоловік залишив сім’ю. У сестри не було вибору: повернулась вона у село. Спершу у мами жила, але не витримала того навантаження і вічного маминого невдоволення тим, що вони нічого не встигають і придбала собі стареньку хатину на кінці села.
І так вийшло, що єдиним чоловіком у нашій родині є мій Петро. Мама ж моя і сестричка вирішили, що йому буде не складно їм допомагати “по дрібницям”, воно то так, не складно, але “дрібниці” то уся чоловіча робота біля будинку.
У нас своя сім’я, свій дім. двоє дітей, обоє працюємо, мій чоловік має свою землю та ще й працює в місцевому фермерському господарстві. Приходить від додому пізно і завжди вимореним. Я сама пиляла дрова і складала, бо ж розуміла, що чоловік просто часу не має на це.
Алек для сестри і мами я на всій вині. Бачте, то я не можу вплинути на Петра і попросити його допомогти їм.
А з тим маминим парканом, так узагалі виніс сірої речовини. Мама просто спитала у Петра, який їй краще паркан поставити, аби від сусідки корова із телятами на її город не заходила. Петро мій розповів, сказав, скільки тій приблизно треба матеріалів і яких. ні словом він не обмовився, що матиме час чи можливість його поставити.
Що ви думаєте? Мама моя придбала все наступного ж дня і прийшла питати, коли Петро усе те зробить. Ми пояснили, що найближчим часом точно ні. і що мамі краще найняти когось:
— Ще такого мені не вистачало. – образилась мама не на жарт, – мати двох дочок, зятя і людей наймати7 Та мене кури засміють. ніколи моя мама нікого не наймала і я не буду. мій чоловік усе тещі робив і просити не треба було. Та йому то в радість було. Невже я такого ставлення не заслужила?
Вчора мені знову із тим парканом. Телефонувала разів зо п’ять, я слухавку не брала бо ні сказати чого нового, ні почути не могла. А мама увечері прийшла якраз. коли Петро із роботи прийшов і приліг відпочити.
Люди добрі, що то мама за сцену влаштувала, що вона вже говорила? Петро тримався гідно, ні слова мамі моїй кривого не сказав, лиш коли вона пішла заявив, що бачити після цього її у своєму домі бажання не має і сам до неї не піде.
От тепер на мене ображені і мама і сестра. “Невже так важко допомогти, чи ми багато просимо?”.
Але скажіть, у чому ж моя вина?
25,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
