Мама телефонує, а мені і слухавку брати не хочеться. А що я там нового почую? “Мені важко, ви мене покинули. А як я сама?”. Я дуже люблю свою маму, але нині той випадок, коли я мушу от так вчинити. Тут тільки її вина.
Добре пам’ятаю той день коли мама нас із сестрою викликала із міста до себе на розмову. Ми їхали і сивіли, бо ж мама у нас не надто здорова людина і щойно повернулась із санаторію:
— Дівчата, – почала вона таким голосом і з таким обличчям, що в нас сльози на очі повиходили, – Я завжди вважала, що у нас прекрасна сім’я. Мені вдалось виростити вас уважними, добрими, люблячими жінками. Це ви довели і не раз не словом, а ділом. Саме тому я й викликала вас на цю розмову і хочу отримати від вас ту підтримку, яку мала раніше.
У нас аж ноги стерпли від такого вступу. Мама ніколи не розмовляла з нами так. Всі новини вона повідомляє тут же, легко і не таким от голосом. Так що, чи не так, але от такого вступу ніколи не було.
— Мені нещодавно зателефонували і повідомили новини про вашого батька. Так, так, розумію, що ви про нього чути не хочете і маєте право, але вислухайте до кінця.
— Лариса його покинула. Я не розумію, як так можна, але вона відвезла його у покинуту хату вашої покійної бабусі і там залишила. Свій дім вона продала і виїхала за кордон, якщо правду сказала. Не тато, голова села мене набрала і попросила допомогти у цій ситуації.
— Пенсії у нього немає, та й звідки, якщо він усе життя по заробіткам їздив? У тому домі ні отоплення, ні умов нормальних. Що там, навіть шибки цілої. Мені скинули фото, я захлипалась, бо не може людина у таких умовах бути. Знаю, що ви маєте на нього образу і заслужену, але я простила все і вас про те прошу, бо він ваш батько, що б не було. Завтра я їду його забирати, якось впораємось, доглянемо, попри все, він ваш тато.
Ми з сестрою переглянулись і наввипередки почали казати, що мамина ідея зовсім не розумна. Вже хто, а наш тато не заслуговує на те, аби ми дбали про нього.
Колись він залишив нашу маму у найважчий життєвий момент. Ми малі, мама занедужала, а тато із Ларисою вивозять речі із нашого дому, бо то його і він нам нічого не залишить.
Якби не сусіди, я не знаю, що б ми їли у ту пору. Нас малих сусіди годували і одягали тих два роки, що мама була у стаціонарі. Добрі люди нас виручили, не тато рідний, не рідня.
А тепер, коли він сам зліг, мама забувши про все забере його доглядати? І це тоді, як сама насилу пересувається? Ми ж на те, аби вона хоча от так ледь-ледь ходити могла вже цілий статок поклали.
Ми були проти і сказали, аби мама не чекала від нас підтримки і допомоги з батьком. Однак, мама вирішила, що коли вже тато наш буде у неї в домі, ми все одно будемо брати участь у його догляді, бо ж вона сама не впорається. Мовляв, куди дінемось, як уже все буде так, як вона того хоче.
Але ми так жодного разу у дім матері не зайшли, відколи привезли туди батька. Три місяці минуло, мама нам телефонує щоденно, просить як не фізичної, так хоч фінансової допомоги посильної. Але ми тримаємо із сестрою дистанцію.
Хоче, хай глядить, але ми сказали своє ні. Звісно, маму шкода і дуже, але у цьому випадку вона сама у всьому винна. Чула, що люди вже мамі зносять і гроші і підгузки спеціальні і пелюшки потрібні. На нас дивляться в селі косо, але ми не зважаємо.
Скажіть, а ви б допомагали мамі на нашому місці? Який би не був батько, а він батько і ми повинні його глядіти?
Головна картинка ілюстративна.