Іванко та Світланка жили у бабусі. Ні, вони мали маму, але бачили вони її вкрай рідко. Мама багато працювала, а ще вона влаштовувала своє особисте життя.
— Якому порядному чоловікові потрібна жінка з доважком, — зітхала часом бабуся.
Діти мріяли жити з мамою. Вони колись давно жили з нею, але про це погано пам’ятав навіть Іванко, йому було 10 років, а п’ятирічна Світлана не пам’ятала зовсім. А ще хлопчик трохи пам’ятав тата.
— Це ж треба було додуматися, зв’язатися з таким екземпляром, що так і знидів за гратами, — говорила про нього бабуся.
У дітях закладена любов до матері, нехай вона буде неідеальною, нехай буде всякою, але саме в ній вони бачать захист і опору.
— Може мама все ж таки знайде чоловіка, якому будемо потрібні й ми? По телевізору показували кіно, там чоловік одружився з тітонькою у якої вже було троє дітей, — говорив сестричці Іванко.
Дітям було добре у бабусі, вона їх любила і вони намагалися її не засмучувати, тільки бабусі восени не стало. Мама тимчасово залишила дітей в інтернаті. Вона сама їх привезла, допомогла роздягнутися. Іванко стояв спокійно, а Світлана рюмсала.
— Чого хнюпаєш, я заберу вас у травні, ось розберуся зі справами та приїду. Ви навіть не помітите, як пролетить час, — сказала на прощання.
Звикали дітлахи до інтернату важко, хоча вихователі їх любили та шкодували. Вони були виховані, тямущі, і зворушливо дбали один про одного.
— Скоро буде травень? Скільки ще чекати? — Щодня запитувала Світланка у брата.
Минув травень, а потім і літо, мама не приїжджала.
— Вона, напевно, ще не розібралася зі своїми справами, — заспокоював сестричку Іванко.
Одного ранку хлопчик не знайшов Світланку.
— За нею приїхала мама і забрала її, — ховаючи очі пояснила вихователька.
— А як же я? — Запитав Іванко.
Вихователька йому нічого не відповіла, і лише через багато років Іван дізнався, що мати від нього відмовилася.
Він і тоді намагався її виправдати, — Мабуть, не знайшовся чоловік, який погодився взяти матір із двома причепами. Це правильно, що вона обрала Світлану, дівчинці мама потрібна більше.
Іванкові теж пощастило, незабаром його знайшла тітка Валя, рідна сестра його батька. Добре серце тітки та її сім’ї допомогло хлопцеві пережити розлуку із сестрою. Про матір він намагався не згадувати.
Минули роки, Іванко вивчився на фельдшера, працював у місцевій амбулаторії. Одружився з хорошою дівчиною Оленою, у них народився син. Жили небідно, але й небагато, проте дружно.
І раптом Іванові зателефонувала Світлана.
— Привіт, мій любий брате! Як я хочу тебе побачити! Ми нещодавно повернулися назад до нашого села. Мені допомогла знайти тебе через інтернет наша сусідка, якщо ти, звичайно , не проти, можна я приїду до тебе в гості?
Світлана йшла назустріч братові і радісно махала рукою! Дівчина обійняла його і заплакала, — Іванку, я як тільки тебе побачила, одразу впізнала. У чоловіка теж защипало в очах. Після вечері Світлана розповіла:
— Ти на маму не ображайся, їй дядько Микола відразу, як вони познайомились сказав, що візьме її з дітьми, а вона побоялася забирати нас обох. А потім у них народилися двійнята Вікторія та Віктор, потім ще донька! Живуть вони добре, заможно. Дядько Микола гарно заробляє, бо він хороший токар. Ми навіть двічі їздили на море.
— А де ти працюєш чи вчишся? Друг є? – поцікавився Іван.
Світлана зніяковіла.
— Та я після школи залишилася вдома, допомагаю поратися по господарству, на городі, доглядаю за худобою. Мама працює в адміністрації. А щодо друзів, то в мене на них немає часу.
Сестра заснула, щойно її голова торкнулася подушки. Іван випадково ковзнув поглядом по її одязі, акуратно складеному на стільці. Все було чистеньким, але таким старим і немодним, зовсім не для молодої дівчини.
– Я більше не відпущу її до матері. Вона зробила з неї служницю, а їй треба вчитися, влаштовувати своє життя, – сказав чоловік дружині. І вона погодилася з ним.
Іван взяв Світланин телефон та зателефонував матері.
— Світлано, ти де? Ти ж обіцяла приїхати надвечір. Ти що вирішила звалити все на мене? Хто готуватиме дітям сніданок? У хаті безлад, у хліві не прибрано, — лаялась невдоволена мати.
— Світлана вже спить. Це я, твій син, мене звати Іван, якщо ти забула. Світлана поживе в мене, збери її речі. Гроші теж дай, я гадаю, вона їх заробила. Я влаштую Світлану на роботу до нас у лікарню, поки що, санітаркою, а там вона піде вчитися заочно. І не думай заперечувати! Ти, начебто, у своєму селі авторитетна пані. Ніхто ж не знає, як ти кидала своїх дітей і нашкрябала своєю ж рукою, яка навіть не здригнулася, відмову від власного сина. Будеш чинити опір, я приїду і розповім твоїм землякам деякі цікаві факти з твоєї біографії. Я можу так сколихнути громадську думку, що тобі небо за макове зернятко здасться, — і чоловік кинув слухавку.
Вранці Іван сказав Світлані, що вона поки що залишається з ними, вистачить їй грати роль рабині Ізаури при рідній матінці.
— А мама? — Засумнівалася Світлана.
Дні через два мати передала з оказією Світланині речі та гроші, небагато, але хоч щось.
І у дівчини почалося нове життя. Вона почала працювати на кухні у лікарні. Вступила на заочне відділення в економічний коледж. Почала зустрічатися з хорошим хлопцем, у них серйозні стосунки і все йде до весілля.
Дівчина не втомлюється дякувати братові та Олені за допомогу.
— Припини дякувати! Ми ж рідні люди і маємо допомагати один одному. Шкода, що я раніше не знав, як ти живеш. Я думав ти купаєшся в маминій любові та турботі, — відповідає їй Іванко.
Фото ілюстративне.
