– Я назавжди, не буду нічого прикрашати, дітися мені нема куди, з хати я вас не виганяю, живіть поки, але далі щось думайте, – такими були перша материні живі слова мені за останні тридцять років.
Мене виховувала бабуся навіть тоді, коли мама ще жила з татом у міській квартирі і приїжджала до нас на вихідні, мама була акторкою в театрі і їй не було коли за мною глядіти, а от бабуся залюбки це робила.
Мама була дуже гарна і мріяла про великі ролі в кіно і театрі, але на свої концерти нас не запрошувала, бо де б ми мали ночувати. Адже вона завжди після таких прем’єр запрошувала гостей в нашу квартиру.
Не знаю чи мені пощастило походити в школу в місті, але далі так сталося, що тато пішов від мами до іншої, а вона відвезла мене в село.
Що було далі я не знаю, вона просто пропала і більше спілкувалася з бабусею, ніж зі мною.
Ми жили на ті гроші, що передавав батько, а останніми роками мама вигулькнула в Італії, казала бабусі, що живе з дуже заможним італійцем.
Я вивчилася і вийшла заміж без матері. Ми з чоловіком привели бабусину хату до ладу, у нас двоє діток, двоє хлопчиків чотирнадцяти і дванадцяти років. Бабусі не стало п’ять років тому, але вона мені дуже з дітьми допомагала, дуже. Я в величезному боргу перед нею і рада, що доглядала її, і була поруч з нею.
А ось тепер переді мною матір, жінка, яка мало що дала мені в житті, але вирішила забрати житло.
– Мамо, – я запнулася, бо мені видавалося дивним так її називати, – ми нікуди не підемо, це наш дім.- Давай не будемо з порогу загострювати обстановку. Живи з нами, за дітьми приглянеш, місця тут багато.
Вона погодилася.
Але далі пішли якісь дивні речі. Вона могла прийти до лічильника і вимкнути всім світло о десятій, бо вона планує йти спати. Могла не впускати дітей до хати, бо вони галасливі, а у неї обідній сон. Про те, що вона не чула мої прохання, то теж окрема розмова – прання так і стояло в машинці не розвішане, їсти вона не готувала, як і не тримала чистоту на кухні.
Вона всім своїм видом показувала, що вона нам не рада.
Я старалася вплинути на дітей аби вони поважали бабусю, старалася аби ми всі до десятої робили всі свої справи, не просила її нічого, раз вона не допомагає, то нащо щось казати.
Але я стала помічати, що у нас пропадають гроші, не багато, але по кілька сотень на день.
З моїми дітьми такого ніколи не було і гроші я тримаю на видноті, щоб їх можна було легко взяти і піти в магазин, це в глечику в серванті.
Я знала, що це робить матір, але вирішила таки переконатися.
Залишила в глечику кілька сотень і засіла в сусідки та чатую. Дивлюся, матір з хати і пішла. Я тоді до грошей – нема.
Я тоді за нею в магазин, бо він у нас один на вулиці, а та купує собі різне.
– О, мамо, як добре, що ти вийшла за покупками, ще за ось це заплати, – я таки мала акторський талант і почала докладати, що ще до хати треба.
А вона й бровою не повела, заплатила. Йдемо, говоримо, а вона знову за своє:
– Я не можу з вами жити. Ви дуже мені заважаєте, шукайте собі житло.
– А на які ж ти гроші жити будеш, чи ти думаєш, що в тому глечику невичерпний запас, – питаю я її.
– Що? Який глечик?
– Віро, актриса з тебе така собі, це, по-перше. А, по-друге, ти сама підеш, якщо не будеш нам допомагати та жити за нашими правилами, бо ця хата моя по закону і документи всі у мене є, як ти й пересвідчилася, бо я бачу, що ти нишпорила по хаті. Все залежить від тебе.
Вона образилася, уявляєте? Поїхала в місто, до мого батька, який такий самий як вона, може й зійдуться на старості, вони ж один одного вартують?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
