Мама вирішила бути доброю і врятувати душу свою, але чомусь, моїм коштом. “Доню до тебе приїде Валерій – брат мій. Поки не стане на ноги у тебе мешкатиме. Не переймайся він змінився” – телефонує з Італії мені одного теплого весняного ранку.

Дядько Валерій у нашій родині відомий усім і коли за столом про нього мова заходить, то вже навряд хто знайде слова доброго. У кожного із нашої сім’ї із ним яка неприємність пов’язана.

Він собі живе у світі вільним птахом. “Божа людина” – каже мені мама. Запитаєш: чому?

— Так він що птаха, живе поклавшись на долю свою. Так цікаво із ним розмовляти. Ми з тобою обмежені обов’язками і правилами, а він – вільний. Справді вільний.

Вільний мав трьох дітей, що світами без тата дорослішали. Жив чи не щороку у іншому місті, чи країні. Лиш листи і фото летіли родини. Ну і прохання виручити грішми, інколи.

Та ми й думати про нього забули, бо вже років п’ять не чувся, аж тут на тобі снігу у червні: “Доню, Валерій буде жити у тебе”. Мама йому адресу сказала і квиток придбала, бо дядько не мав грошей.

Треба сказати, що хоч мама моя на заробітках який рік, а всього у житті сама досягла. Маю квартиру однокімнатну, яку придбала за власні гроші. Правда, доведеться ще років із десять виплачувати її, але за оренду більше б віддавала.

Моя робота дозволяє працювати з дому і мати гарний прибуток. Тож, я не чекаю заробітчанських грошей мами, чи ласки долі – всього досягаю сама.

Дядечко прибув як і говорила мама. Худий, не бритий і дуже змарнілий. Прямо дід старий, а не мій дядько якому і 60 немає. Зайшов, попоїв і спав дві доби, добудитись не могла.

Я одразу ж сказала, що квартира у мене маленька і дядько повинен шукати вже на початку собі іншого притулку:

— Роботу знайду і після першої ж зарплатні з’їду.

Взявся він до пошуку роботи браво, та все щось ніяк. У супемаркет не піде, бо на оренду не вистачить. У охоронці не беруть. В офіс не та кваліфікація, а водійського посвідчення не має.

Прийде зі співбесіди і спати. Сон у нього був хороший: на добу, або більше. Прокинеться, поїсть і знову спати. Хропе собі і все йому добре.

Я мамі жаліюсь, кажу от так і так, місяць уже в мене, а як був на дивані, то там і є. Ну не вірилось мені, що людина у столиці роботи знайти не має змоги. Ну не правда це.

— А ти його не швиди, доню. – каже мені мама, – Значить так йому було добре що нині ніяк не може до тями повернутись. Ми ж нічого про нього не знаємо. Я йому гроші передам, бо ж переймався що ти його годуєш. Передачу отримай, там йому одяг.

А потім став мій дядько вже із грошима маминими, приходити додому веселеньким. Балакає собі, очима світить, життю радіє. Проспиться і знову йде на співбесіду.

— Все, – кажу йому одного дня. – З мене досить. Шукайте собі житло і з’їжджайте.

Так що ви думаєте? Пан потрапив у стаціонар і пробувши там три дні повернувся і ледь ходить тепер. Мама йому гроші передає на аптеку, а він все жаліється їй на самопочуття.

— Одужає і піде. Що ти за людина? – мама говорить обурено, – ніхто крім нас з тобою йому не допоможе, хіба не розумієш?

Але всьому межі існують і терпінню теж. Узяла я і виставила дядечка з речами у вільний простір. Набридло вже його годувати і чути вічні відмовки.

Так що ви думаєте? Мама мені такого наговорила, що я й не чекала. Бачте, я донька не хороша, людина без совісті і співчуття. Та й взагалі – наздожене мене бумеранг і я залишусь без хати.

Але скажіть мені хіба хто б терпів у себе такого гостя? Чого я повинна його годувати, за ним лад наводити і оплачувати його прожиття? Бо він мій дядько? Серйозно?

Ми повинні підтримувати рідних що б не стало? Наш обов’язок годувати і прихистити, навіть того, хто не хоче працювати?

От ви б терпіли такого родича у себе на дивані?

Головна картинка ілюстративна.