Мама вже рік намагається умовити мене пробачити бабусю і почати їй допомагати, адже вона мені родичка. Але я пам’ятаю, як вона вчинила зі мною і мамою, нічого не забула. Тому тепер навіть не поворухнусь, щоб чимось допомогти. Впевнена, що в душі бабуся теж не рада нас бачити, але в силу обставин не може нам цього показувати.
Моє дитинство назвати легким і безхмарним не виходить навіть при всьому бажанні. Мама вийшла заміж рано, сама з дитбудинку, своєї рідні немає. А ось у батька рідня була, та ще й яка – мама і старша сестра, які абсолютно не зраділи такій невістці, і навіть не думали приховувати своє ставлення.
Жили батьки на території бабусі. Мамі житло отримати не вдалось, тому що вона ніби як була власницею якогось будиночка в селі, де жили колись її батьки, але по суті, дому там уже і не було лиш стіни залишились. А тато заробляв тільки на їжу.
Я батька пам’ятаю погано, хороших спогадів майже немає, тому що до мого усвідомленого віку він постійно приходив додому під ранок і далі порогу йти вже не міг, там і спав. Працювала одна мама, якою постійно були невдоволені бабуся і сестра батька. Вони завжди говорили, що у доброї жінки мужик таким не буде.
Не знаю, чому мама все це терпіла. Бабуся ніколи нас не любила, я це відчувала і знала.
Це тривало до мого восьмого дня народження. А потім батька не стало. В цей же день бабуся сказала, щоб ми з’їхали з її будинку. Вона просто оберемком винесла наші речі на сходи, а там ми вже збирали їх в якісь там пакети. Мама плакала, я теж, але від полегшення. Я чомусь була впевнена, що гірше, ніж було, вже не буде.
Звичайно, перший час було дуже складно. Нас прийняла мамина подруга, а потім вони знайшли кімнату в гуртожитку. Поступово все налагоджувалося. Заміж мама більше не виходила, ми жили з нею удвох. Коли гуртожиток почали розселяти, нам вдалося отримати окрему квартиру. Про бабусю ми не згадували ніколи.
Зараз мені вже двадцять вісім років, я заміжня, живу окремо, з чоловіком чудові стосунки, плануємо дитину. Часто відвідую маму, ми близькі. Але вже рік я намагаюся спілкуватися з нею рідше, тому що кожен раз спливає тема допомоги бабусі.
Вона з’явилася в нашому житті раптово. Мамина подруга працює в соцзахисті, вона і розповіла, що до неї зверталася мамина колишня свекруха. У неї негаразди і потрібна допомога.
Не знаю, який недобрий поніс маму до бабусі. Вона і сама толком пояснити не може. Але вона пішла, бабуся все там же жила за старою адресою, але вже одна. Вони довго розмовляли, за словами мами, бабуся дуже змінилася, просила вибачення, багато плакала.
Мама довго наполягала, щоб я теж до неї сходила, але у мене такого бажання не було. Тоді мама запросила мене до себе, коли у неї була бабуся. Я про це не знала. Зустріч вийшла неприємна. Вона намагалася мене обійняти, але я не підтримала цього.
Я тоді відразу пішла, а потім мала довгу розмову з мамою. Пояснювала їй, що люди не змінюються, а бабуся просто залишилася одна і тепер буде робити все щоб з нами помиритися заради своєї вигоди. Виявилося, що сестра батька тією ж стежинкою пішла за моїм татком.
Але мама, яка останні років десять перейнялася ідеями християнського всепрощення, переконує мене, що я повинна пробачити стареньку і допомагати їй. Так мені з нею поруч перебувати не надто приємно, яка допомога може бути? Якщо мама забула, що ця мила бабуся колись говорила і зробила, то я все це пам’ятаю так, ніби це було вчора.
Мене абсолютно не чіпають її негаразди. Я не відчуваю ніяких емоцій до цієї людини допомагати їй не збираюся. Мамі я про це говорю вже рік, а вона все сподівається звернутися до моєї совісті і родинних почуттів.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
