Мама зателефонувала майже одразу, як за тіткою двері зачинились. Звісно почала картати і соромити, бо де таке в селі видано, що гостю із дому виставили.
— Знайшла кому таке зробити. Ти хоч уявляєш, яка то про мене слава селом піде? Тепер і в магазин не вийти, бо ж на кожному перехресті буде розповідати людям, що то ти таке їй зробила. Ну невже не можна було потерпіти трішки, дроню?
Знаєте, я вважаю себе досить гостинною людиною. Моя домівка завжди відкрита для друзів і рідних. Ми часто збираємо “вечорниці” і відпочиваємо із друзями і кумами.
Але останній візит однієї родички змусив мене переглянути своє ставлення до гостинності. Це був урок, якого я точно до кінця життя свого не забуду.
Якось до мене зателефонувала мамина сестра, тітка Валя. Вона сказала, що їде до нашого міста до спеціаліста і просилася до нас на два дні.
Я з дітьми лиш нещодавно з-за кордону повернулась, ми з чоловіком лишень почали звикати до звичного життя, але відмовити не стали. Це ж рідня! Та й два дні – хіба це багато? “Потерпимо,” – подумала я.
З приїздом тітки Валентини наш спокійний і налагоджений побут пішов шкереберть. Вона ще коли переступила поріг, одразу почала командувати:
— А де риба червона? Я ж сказала, що їду! У мене харчування особливе.
Я остовпіла. Хіба гості мають такі запити? Червона риба, між іншим, не найдешевший продукт, а тітка, яка мала своє господарство, навіть хлібини не привезла.
Але добре, думаю, вона з дороги, втомилася, може, знервована перед походом до спеціаліста. А що, як щось серйозне?. Та ввечері було ще цікавіше.
Тітка повернулася з міста під вечір і з порогу заявила:
— Я голодна. Щось приготувала?
На столі вже стояла вечеря: супчик, салатик, запечене куряче філе. Звичайна домашня їжа, але для неї це виявилося недостатньо “особливим”.
— Що це за трава в салаті? Суп занадто рідкий, а м’ясо треба жирніше, — бурчала вона, забираючи найбільший шматок на свою тарілку.
Мій чоловік, людина терпляча й невибаглива, тільки мовчки дивився на мене й підіймав брови. Я й сама не очікувала такого від рідної тітки, тому сиділа мовчки – слухала.
Після вечері тітка відправилася до ванної. Там вона пробула майже годину! Ми з чоловіком вже почали думати, чи не викликати рятувальників.
Коли нарешті вийшла і я зайшла до ванної, то застигла: всі мої косметичні засоби були розкидані, а улюблений набір для догляду за шкірою, який я берегла для особливих випадків, практично спорожнів. Здавалося, тітка випробувала все, що знайшла.
— Ох, які в тебе гарні креми! Треба й собі такі купити, — заявила вона, навіть не подумавши вибачитися.
Я рахувала години до її від’їзду. Але ввечері другого дня тітка, мовби між іншим, заявила:
— Знаєш, у мене ще справи ще у місті незавершені, то я залишуся ще на кілька днів.
— На скільки? – запитала я, намагаючись тримати себе в руках.
— Ну, днів на три. Але ж ти не проти? У вас тут так зручно!
Тут моя терплячість дала тріщину. Ми з чоловіком звикли до спокійного життя, і цей хаос виводив нас обох із себе. Але вихованість не дозволяла відмовити. Я мовчки кивнула, а в голові вже шукала способи пережити ще три дні.
Наступні кілька днів стали справжнім випробуванням. Тітка продовжувала критикувати мою їжу, обурюватися, що ми рано лягаємо спати, і витрачати воду й електроенергію, наче вона перебувала в готелі.
Найбільше мене дратувало те, що вона зовсім не зважала на те, що ми з чоловіком працюємо, маємо свої турботи і справи. Вона вимагала уваги, постійної присутності, а головне – сервісу.
Коли ж вона в черговий раз зробила зауваження щодо вечері, у мене урвався терпець.
— Вибачте, але ви гість, а не господиня в цьому домі. Якщо щось не подобається, можете знайти інше місце для ночівлі, — сказала я, дивлячись їй просто в очі.
Тітка здивувалася. Вона явно не очікувала, що я наважуся таке сказати. Але цього разу я була налаштована рішуче.
— Он як ти заспівала? Ну так, пані з міста. А те що я рідня тобі, не бентежить? — обурено вигукнула вона.
— Рідна — це не значить, що можете так себе поводити, — відповіла я. — Ви на гостині, а не в готелі.
Вона пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима. Наступного ранку зібрала речі й поїхала, навіть не попрощавшись. Вже за кілька хвилин мене набрала мама і почала картати, адже тітка точно пустить про нашу сім’ю селом не добру славу.
А мені аж цікаво стало: мусила терпіти таке, бо то моя тітонька? Най би робила, що собі вигадала у моєму домі і говорила, що до голови прийде?
Ну от скажіть, хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
