І хочу розказати вам про одну історію, яка зі мною трапилася в студентські роки. Хоч і жили ми в дівчачому корпусі, але в гуртожитку були й хлопці і часто вони приходили до дівчат, щоб конспект попросити чи посидіти на балконі та послухати, як гуде велике місто.
Звичайно, що я ні по яких балконах не ходила, бо я не така і мама завжди виринала перед моїми очима, коли на мене якийсь хлопчина навіть дивився.
І ось в однієї дівчини був день народження, звичайно, що людей купу, їжі обмаль, але зате весело. І так сталося, що прийшли на свято, не знаю як, хлопці з медінституту і вже випускники, а один так на мене дивиться, що мені аж жарко від того погляду і жодної в голові думки про маму.
Дивиться він та дивиться, а потім і каже:
– Дівчата, хто з вас зі мною згодна поїхати в глухе село, де мене на практику скеровують? Пропоную руку і серце!
Тут сміх і гамір, хто ж захоче велике місто проміняти на глухе село на п’ять років? А він все на мене дивиться.
«Тут дивися чи не дивися, хлопче. Але я маю училище закінчити і піти працювати в школу, бо мама мені місце тримає. А там за когось заміж вийду, хоч не з такими очима, але хтось мені та й трапиться», – чула я в голові свої думки, але насправді, то були думки мами.
Я уявляла, як ми йдемо за ним за руку по волошковому полю, небо синє і поле синє-синє, а його очі ще блакитніші. І аж мені серце завмерло від радості.
– Хто згодиться, то я завтра о шостій заїду під гуртожиток і заберу з собою.
Ну, ми засміялися і все, наче інцидент вичерпаний.
Розійшлися всі вже по кімнатах. А нас четверо в одній кімнаті і кожна заснути не може, бо приймає для себе рішення – чи не жартував хлопець і чи можна так усе покинути і поїхати?
І знаєте що? Я зранку проспала першу пару і не зрозуміла, що нема нашої тихоні Інни! Поки ми прийшли та питали одна другу чи бува не гарем повіз той хлопчина в село, як виявили, що Інни нема!
Тамара була з нею дружніша, тому через якийсь час отримала листа, що вона живе з тим Степаном в селі, вони одружилися і дуже щасливі.
Я вирішила для себе забути раз і назавжди ту історію, бо хто ж серйозний та візьме і таке вчинить? Я ж пристойна дівчина.
Вивчилася, вернулася в рідне містечко і пішла працювати в школу. Була двічі заміжня, але щастя так і не склалося, бо чоловіки мене чогось кидали. Дітей також не було, хоч це й на краще.
Звичайно, що ми регулярно зустрічалися з подругами з училища, Тамара все розповідала історію з тією Інною, як щось напрочуд романтичне і справжнє.
– Уявляєте, у них троє дітей, вже є онуки і він тепер працює в області головним лікарем. Тепер Інна не коровам хвости крутить, а на машині катається!
А мене аж пересмикує, що таку безвідповідальність та легковажність подають, як ознаку мудрості і любові.
Хіба на такому має триматися справжня любов? Покликав в село і ось приїхала і що далі? А як характерами не зійшлися чи цінності в людей різні, то тоді що?
Добре, що ця історія зі щасливим кінцем. А скільки таких, що і завдяки отаким виключенням тільки підтверджують правило – пристойність та мораль має бути передусім!
А погляд? Та яким би він волошковим не був, але ж то лише погляд.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
