– Мамо, а чому тато сказав, що ти не хочеш нас забирати до себе назавжди? – тихо запитав старший син, тримаючи мене за руку, коли ми йшли парком. Його очі були повні сліз, а молодша донька тулилася до мене з іншого боку, мовчки дивлячись на мене.

Я зупинилася, очі наповнились слізми від жалю.

– Артеме, сонечко, це не так. Я люблю вас більше за все на світі і мрію, щоб ми були разом щодня. Але зараз… зараз все складно через те рішення, яке ухвалили дорослі давно.

– Він сказав, що ти могла б спробувати змінити це, але не робиш, бо тобі так зручніше, – продовжив син, і його голос тремтів. – І що ми йому заважаємо, бо він хоче жити спокійно, без нас.

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Ця розмова була найболючішою в моєму житті – чути, як діти повторюють слова свого батька, який у черговий раз намагається перекласти свою провину на мене.

Я народилася в маленькому затишному містечку на заході України, де річка повільно несе свої води повз старі верби. Мої батьки були простими людьми: мама працювала вчителькою в місцевій школі, а тато – механіком на заводі.

Життя було спокійним, передбачуваним, і я завжди мріяла про велику сім’ю, де пануватиме любов і взаєморозуміння. Коли мені виповнилося двадцять п’ять, я познайомилася з Романом.

Він був успішним підприємцем, володів кількома магазинами в місті, завжди посміхався і обіцяв золоті гори. Ми швидко побралися, і незабаром у нас з’явився перший син – Артем.

Він був таким крихітним, з великими блакитними очима, і я одразу зрозуміла, що моє життя тепер крутиться навколо нього.

Через два роки народилася наша донька Софійка. Вона була тихою, задумливою дівчинкою, яка любила сидіти в мене на колінах і слухати казки. Роман тоді багато працював, часто їздив у відрядження, але коли повертався, привозив подарунки і обіцяв, що скоро все зміниться на краще.

Я вірила йому, бо кохала. Я доглядала за дітьми, готувала, прибирала, і наше життя здавалося ідеальним ззовні. Але поступово я помічала, як Роман стає все більш дратівливим.

Він любив контролювати все – від того, що я готую на вечерю, до того, з ким я розмовляю по телефону.

– Олено, ти знову витратила стільки на продукти? – якось запитав він, переглядаючи чеки. – Ми ж домовлялися економити!

– Романе, але діти ростуть, їм потрібно добре харчуватися, – відповіла я спокійно, намагаючись не загострювати.

– Ти завжди знаходиш виправдання. Краще б більше уваги приділяла дому, а не своїм подругам, – кинув він і пішов до свого кабінету.

Такі розмови ставалися дедалі частіше. Він був егоїстичним до глибини душі – думав тільки про свій комфорт, про те, як його бізнес розростається, і як він може насолоджуватися життям без зайвих турбот.

Діти для нього були радше декорацією, ніж частиною життя. Він любив хвалитися ними перед друзями, але коли Артем плакав ночами чи Софійка потребувала уваги, завжди казав: “Це твоя справа, ти ж мати”.

Коли Артему виповнилося сім, а Софійці п’ять, я зрозуміла, що більше не можу терпіти. Наші стосунки перетворилися на постійне напруження, і я подала на розлучення.

Я сподівалася, що діти залишаться зі мною, бо я завжди була тією, хто доглядав за ними, хто знав усі їхні звички, улюблені іграшки та страви. Але Роман вирішив інакше.

Він найняв дорогого адвоката, який перетворив судовий процес на справжнє випробування для мене.

У залі суду все було як у кошмарі. Адвокат Романа викликав свідків, які розповідали вигадані історії про те, як я нібито нехтую дітьми.

– Пані Олено, ви часто залишаєте дітей самих? – запитав адвокат з посмішкою, яка здавалася хижою.

– Ні, ніколи! Я завжди з ними, – відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

Тоді вийшла вперед наша колишня сусідка, пані Марія, яку Роман, мабуть, переконав свідчити.

– Я бачила, як діти бавилися на вулиці без нагляду, а пані Олена розмовляла по телефону годинами, – сказала вона, уникаючи мого погляду.

– Це неправда! Я завжди стежу за ними! – вигукнула я, але суддя тільки похитала головою.

Роман сидів спокійно, з самовдоволеною посмішкою. Він не дивився на мене, тільки на суддю, ніби все це була гра, в якій він мав перемогти. Його егоїзм сягнув вершини – він хотів позбавити мене дітей не тому, що вважав себе кращим батьком, а просто щоб зробити мені боляче, щоб показати свою владу.

Суддя ухвалила рішення: діти залишаються з батьком, а я маю право бачитися з ними два дні на тиждень за взаємною згодою. Я вийшла з зали в сльозах, відчуваючи, як світ руйнується навколо.

– Мамо, чому ти плачеш? – запитав Артем, коли я обійняла їх удома востаннє перед тим, як вони пішли до тата.

– Бо я вас дуже люблю і сумуватиму, – прошепотіла я, тримаючи їх міцно.

Пізніше, через спільних знайомих, я дізналася правду. Роман хвалився друзям: “Вона думала, що легко забере дітей? Нехай тепер пожинає те, що посіяла. Я покажу їй, хто тут головний”.

Але життя повернулося проти нього. Минув рік, два, три, чотири. Діти підросли, пішли до школи. Артем став допитливим хлопчиком, який любив читати книжки про пригоди, а Софійка – творчою дівчинкою, яка малювала прекрасні картинки.

Роман швидко зрозумів, що бути батьком на повний день – це не просто купувати іграшки. Треба вставати рано, готувати сніданки, перевіряти уроки, водити на гуртки, слухати їхні розповіді про день.

Одного разу, коли я забирала дітей на вихідні, він зустрів мене біля дверей з втомленим виглядом.

– Олено, може, візьмеш їх на довше цього разу? – запитав він, намагаючись звучати байдуже.

– Романе, ти ж знаєш рішення суду. Два дні, – відповіла я спокійно.

– Та ну це рішення… Я не проти, якщо ти забереш їх частіше. Мені б полегшало, – зізнався він, і в його голосі почулася нотка відчаю.

– Ти сам цього хотів, пам’ятаєш? – сказала я тихо.

Він буркнув.

– Ну, тоді було інакше. Зараз бізнес вимагає багато часу, а діти… вони такі активні.

Його егоїзм не зник – він просто переформулювався. Тепер він хотів позбутися відповідальності, але так, щоб виглядати жертвою обставин.

Я забирала дітей щоп’ятниці ввечері і повертала в неділю. Ці вихідні були моїм скарбом. Ми гуляли в парку, готували разом піцу, дивилися мультфільми.

– Мамо, розкажи казку! – просила Софійка, згорнувшись біля мене на дивані в моїй маленькій винайманій квартирі.

– Добре, сонечко. Жила-була принцеса, яка шукала свій загублений скарб… – починала я, і вони слухали, затамувавши подих.

Але іноді траплялися розмови, які доводили до сліз.

Одного вечора Артем підійшов до мене на кухні.

– Мамо, тато сказав, що ти могла б подати до суду знову, щоб забрати нас. Чому не робиш?

Я повернулася до нього, витираючи руки.

– Артеме, це не так просто. Щоб змінити рішення, потрібно багато паперів, розмов з дорослими, і ви з Софійкою теж муситимете там бути. Я не хочу, щоб ви переживали стрес.

– Але ми хочемо бути з тобою! – вигукнув він.

Софійка підбігла:

– Так, мамо, ми любимо тебе більше!

Сльози котилися по моїх щоках.

– Я знаю, мої любі. І я вас люблю безмежно. Але зараз тато має більше можливостей – велику квартиру, гроші на все необхідне. Я працюю в офісі, заробляю небагато, і живу в маленькій квартирці. Втрьох тут було б тісно.

– Нам не потрібно багато місця, тільки тебе! – сказала Софійка.

Ця розмова повторювалася в різних варіаціях. Роман іноді телефонував.

– Олено, може, забереш їх на тиждень? У мене важлива зустріч, – казав він.

– Романе, ти ж можеш найняти няню, ти ж маєш засоби, – відповідала я.

– Няні – це не те. Діти потребують матері, – раптом заявляв він, ніби забувши, як сам відібрав їх у мене.

– Тоді чому ти не змінив рішення сам? – запитувала я.

– Бо… бо це складно. І ти ж не проти вихідних.

Він завжди уникав відповідальності, перекладаючи все на мене.

Минуло ще кілька місяців. Діти розповідали, як тато часто залишає їх з бабусею чи просто перед телевізором.

– Він каже, що ми йому заважаємо дивитися свої фільми, – зізнався Артем одного разу.

– І обіцяє купити нові іграшки, якщо ми будемо тихі, – додала Софійка.

Я сердилася всередині, але назовні посміхалася.

– Не хвилюйтеся, мої хороші. Коли ви зі мною, ми робимо все разом.

Я працювала старанно, намагаючись заощаджувати на більшу квартиру. Подруги радили: “Подавай до суду знову!”

Але я боялася. Боялася, що Роман знову найме адвокатів, вигадає нові історії, і діти знову страждатимуть.

Одного разу Роман зателефонував сам.

– Олено, давай поговоримо серйозно. Я втомився. Візьми дітей до себе. Я не проти.

– А рішення суду? – запитала я.

– Я піду з тобою і скажу, що згоден на зміну.

Але я почула в його голосі фальш. Він просто хотів позбутися турбот, не думаючи про нас.

– Романе, ти думаєш тільки про себе. Діти чують твої слова, відчувають, що ти не хочеш їх повноцінно.

– Це ти так кажеш! Я все для них роблю! – обурився він.

– Тоді чому вони сумують за мною щодня?

Він мовчав.

Найгостріша ситуація сталася того дня в парку. Після слів Артема я сіла на лавку, обійняла обох.

– Мої рідненькі, тато каже так, бо йому важко. Але я ніколи не перестану боротися за вас у своєму серці. Одного дня все зміниться, і ми будемо разом. Обіцяю.

Вони притулилися до мене, і ми сиділи так довго, дивлячись на захід сонця.

Я не поспішаю змінювати все різко. Живу в маленькій квартирі, працюю, мрію про краще. Роман почувається добре матеріально, має велику оселю, але його егоїзм робить його самотнім у душі. Він шкодує про своє рішення тоді, але не визнає помилки.

Я ж залишаюся мамою вихідних, наповнюючи ці дні любов’ю, казками, прогулянками. Кожного разу, коли забираю їх, серце співає. А коли повертаю – болить, але я вірю: зміни прийдуть. Діти ростуть, розуміють більше, і одного дня правда переможе.

Ми гуляємо, сміємося, ділимося секретами.

– Мамо, ти найкраща! – каже Софійка.

– І ми тебе ніколи не покинемо, – додає Артем.

Ці слова – мій скарб. Я тримаюся за них, як за надію. Життя триває, і попереду ще багато тепла, яке ми подаруємо одне одному. а поки я збираю гроші, економлю. Я хочу дати дітям найкраще і я це дам.

Головна кратинка ілюстративна.