Крамничка була така маленька, що якщо б вона була пиріжком, то її вистачило б рівно на дві горняті кави. Я зайшла туди з донькою – чотири роки допитливості й дві косички, які живуть своїм життям. Полички тісно шепотіли одна до одної: «пральний порошок», «шампунь із запахом дитинства», «щітки, що знають усе про крихти». Звичайний похід по побутову хімію, п’ять хвилин і додому.
– Мамо, це піна для єдинорогів? – шепоче дочка, показуючи на рожевий гель.
– Майже. Для людей, які вірять у диво, – усміхаюся.
І тут я відчуваю позаду тихий крок. Потім другий. Я переходжу до іншої полиці – кроки теж. Повертаю голову – продавчиня. Не зла, не різка, але погляд – як у детектива, що щойно згадав, де бачив головного підозрюваного. Вона ніби не на мене дивиться, а повз – туди, де кружляє моя дитина, читаючи етикетки на «єдинороговій піні».
– Вам щось підказати? – голос ввічливий, але насторожений.
– Дякую, поки роздивляємося, – відповідаю. І знову ті кроки позаду. Погляд, який ковзає слідом за маленькою рукою.
Ми з донькою говоримо про запахи: який схожий на апельсини, який – на мандарини, а який – на ранкове прання в бабусі. Дитина слухняно торкається лише мого рукава. Але продавчиня йде за нами, як тінь. Ніби боїться, що хтось щось… позичає без запиту? Слово «поцупити» навіть у мене в голові звучить тихо, як ніби не хоче шуміти.
– Мамо, а чому тьотя так на мене дивиться? – питає донька шепотом.
– Може, їй теж подобаються єдинороги, – жартую. А всередині щось стискається.
Бо я розумію: у людей буває всяке. Бувають моменти, коли справді щось кудись «загубилося» з полиці. Я теж колись працювала з клієнтами й пам’ятаю, як серце вчиться передбачати. Але: чому ми так швидко переносимо негативний досвід на всіх, а позитивний – ні? Якщо десять разів люди платили, дякували й посміхалися – чому одинадцятий автоматично стає «пильнуй»?
– Обережно, це тендітна упаковка, – знову чую за спиною.
– Дякую, – кажу. – Ми нічого не беремо.
Хочу бути коректною. Не хочу конфлікту. Але відчуття – ніби хтось поставив на мене й дитину маленький прожектор. У крамниці є куточки, де каси не видно – я бачу цю логіку. Водночас, мені здається, що є інакші способи берегти свій товар, ніж ходити по п’ятах за мамою з чотирирічною дитиною. Камери спостереження? Дзеркала? Ті самі добрі слова: «Давайте я потримаю, якщо хочете роздивитися ближче». Бо коли з тобою не «поруч», а «позаду», – довіра стискається, як светр після гарячого прання.
– Мамо, можна понюхати цей, апельсиновий? – очі світяться.
– Можна. Давай я відкрию тестер, – відповідаю спеціально голосніше, щоб усі чули: ми нічого не плутаємо.
Я даю доньці понюхати тестер, ми усміхаємося одна одній, обираємо гель, порошок, губки – все як планували. Підходимо на касу. Продавчиня пробиває мовчки, наче вагається між «перепросити» і «продовжити пильнувати». Я називаю суму, плачу карткою, беру пакет.
– Гарного дня, – кажу. І справді бажаю їй гарного дня, бо, можливо, у неї сьогодні третя зміна, і ноги болять, і голова теж на плечах не просто так. Але виходжу, і в грудях лишається осад. Невеликий, але впертий.
Дорогою додому думаю: довіра – це ніби рейки. Поки вона є, ми їдемо швидко й рівно. Щойно її бракує – починаються різкі гальма, скрегіт і «ой, перепрошую». Скільки коштує ця довіра? Для мене – мінімум повага до простих речей: дати дитині роздивитися, мамі – не відчуватися під мікроскопом, а продавчині – мати інструменти безпеки, які не ображають клієнта.
Я не ідеальна. Моя дитина – тим паче. Вона може розсипати печиво, переплутати кришечки й засміятися в момент, коли всі хочуть тиші. Але ж існує просте «доброго дня» і спокійне «якщо потрібно – допоможу», яке тримає міст між нами. Бо добрий досвід теж можна узагальнювати – і на ньому будувати правила.
Ввечері я питаю доньку:
– Як тобі крамничка?
– Запах апельсинок кльовий, – каже вона. – Але хай тьотя теж нюхає, а не тільки дивиться.
Я сміюся. І думаю, що, може, наступного разу зайду й скажу: «Мені було трохи незручно. Можемо домовитися: ми нічого не беремо без дозволу, а ви – не ходите по п’ятах?». Може, це і є той маленький крок, з якого виростає велика довіра.
А тепер запитання до вас, друзі: як би ви вчинили на моєму місці? Чи нормально, коли в крамниці за відвідувачем «йдуть слідом», чи варто шукати інші способи безпеки? Мені цікаво почути ваш досвід – і добрий, і складний. Бо з нього, здається, і складаються ті самі рейки, якими ми всі їдемо один до одного.
