fbpx

«Мамо, а коли ти вже нам гроші будеш висилати? Мені вдіти нічого і дороге все. Ми ж замовляємо страви, бо ніхто не хоче готувати», – ось такі приблизно повідомлення мені лунали чи не в перший місяць мого перебування за кордоном.

Кажу щиро, що я вкотре махнула на себе рукою і їхала лише для того аби підтримати родину. Але на відстані все так чітко бачиться і мені аж волосся дибки стало від того, що я натворила!

Одружилася я з Валентином юною, думала, що хлопець, який від мене старший на п’ять років буде мені захисником, опорою і кам’яною стіною. А виявилося, що то мамин синочок і жити ми будемо з його мамою.

– Ще чого надумала, жити окремо? Сама нічого не вміє і синові моєму хоче шлунок зіпсувати! Не для того я його ростила аби якась експерименти свої кулінарні проводила.

Отак я навіки оселилася в їхній трикімнатній квартирі і навіки забула за добре слово і вдячність. Коли пішли діти, то так тішилася, думала, що нарешті свекруха стане до мене поблажливішою, подякує за онуків, але ж ні. Поява дітей стала черговим приводом для незадоволена мною, адже я дітей не вмію виховувати і все вона мусить старатися та виправляти мене як матір.

Коли діти почали поводитися зі мною так, як бабуся, говорити зі мною тими ж словами і виразами я вперше знайшла на голові сиве волосся.

Хотілося взяти дітей і втекти від цієї жінки і цього чоловіка. Але куди? В дітей має ж бути тато… діти не пробачать мені, того, що житимуть в селі, що не будуть ходити на улюблені гуртки…

– Село? Я не хочу в село! Руки в бабусі брудні, мені неприємно ті страви їсти, що вона готує!

– Мамо, яке ж ти село!

– Яйця не можна було привезти чисті? Господи, ніякої з тебе користі!

– Ти чого туди їдеш? Замість того аби тут помогти мені прибрати? Ніяк тебе з того бруду не витягну…

Я працювала, встигала й на базар побігти, вечерю приготувати, свекруху в поліклініку відвести, чоловіка не чіпати. А потім завод закрився і чоловік всівся вдома, моєї зарплати і пенсії свекрухи не вистачало, діти вже вчитися роз’їхалися.

– Ти б поїхала на заробітки, он інші жінки скільки грошей привозять, а ти що? Ніякої користі з тебе. Просила я сина не женитися з тобою.

Ви собі уявляєте, як мені було їхати в невідомість, адже на рішучі кроки я була зовсім не готова! Я була певна, що на чужині мене чекає безпросвітність і журбинка, туга за рідними, за містом, домом, за роботою і навіть за свекрухою і чоловіком.

А я поїхала і вдихнула на повні груди на чужині, запах свободи!

Поїхала на роботу, тобі усміхаються, дякують, бажають гарного дня, гроші платять. Живу з жінками, які теж слова доброго в своїх родинах не чули, гуляємо по місту, ходимо в перукарню та на манікюр. Де я таке вдома бачила. Де я сміла на себе щось витратити?

За перший місяць я справді мало заробила і витрати мала. Тому нічого й не могла вислати. Але потім, коли від мене чекали лише одного, не питали, як мені там, то я подумала, що яка тоді різниця для них чи я є чи мене нема?
Просто живу і пораюю, їздимо на море та по інших визначних місцях. Живу і радію кожному дню, бо скільки часу витратила на людей, яким я не потрібна, що тепер важко мені вернути собі себе. Коли тягнеться палець відправити їм хоча б сто євро, то я силою волі себе стримую.

– Віддай краще на допомогу нашим, – кажу собі і пересилаю у благодійний фонд.

Кажу собі, що перемога наша буде й моєю, я відроджуся з попелу, як і моя країна.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page