Найприкріше, що мама нікого ні чути, ні розуміти бажання не має. Я говорю об’єктивні речі, описую їй картинку майбутнього, а та, ніби й не розуміє нічого абсолютно.
— Валю, ти повинна зрозуміти! Це ж моя мама, я не можу залишити її саму! — вкотре повторювала моя мама мені.
Я важко зітхнула і сіла за стіл. У нас і так тісно в цій двокімнатній квартирі. Мама й тато займають одну кімнату, а ми з чоловіком і донькою — іншу. І от тепер мама наполягає, щоб ми прийняли ще й бабусю.
— Мамо, але в нас немає місця! Як ми тут усі помістимося? — я намагалася триматися спокійно, хоча сама від обурення місця собі не знаходила.
— Валю, ну як ти цього не розумієш? Вона вже старенька геть! Як можна залишити її саму? — мама виглядала так, ніби готова заплакати.
Моя бабуся, мамина мама, справді добряче здала останнім часом. Вона часто забуває елементарні речі: чи вимкнула газ, чи закрила двері.
Одного разу взагалі викинула пенсію у смітник, бо вирішила, що то “якісь папірці”. І мама, звісно, дуже переживає за неї. Але мені не дає спокою інше.
— Мамо, а чому дядько Сашко не може доглядати бабусю? — поставила я слушне запитання .
Мама одразу напружилася. Вона не любила коли я згадувала про її брата. Тим паче, про те, що той також має обов’язки перед матір’ю.
— У Сашка свої справи. У нього сім’я. — Вона сказала це, наче в нас тут немає сім’ї й власних проблем.
— А в нас що? У нас тут курорт? — не витримав мій чоловік Андрій, який досі мовчки сидів у кутку.
Мама кинула на нього сердитий погляд. Я знала, що Андрій і мама не дуже ладнають, але зараз він говорив те, що й я думала.
— Мамо, але ти ж сама знаєш: бабуся віддала Сашкові свою квартиру і все майно. Він же це все прийняв, і ще й як охоче! То чому тепер ми маємо взяти на себе відповідальність за її догляд? — мої слова звучали холодно, але інакше я вже не могла.
Мама не збиралась відступати.
— Ваша квартира — це мій дім. І бабуся — це моя мама. І я її сюди заберу, хоч би як ви були проти!
Мені було зараз нестерпно соромно, особливо перед чоловіком. Ще два роки тому мама просила нас не орендувати окремої квартири а жити із ними. Гроші які в нас на той момент були ми вклали в капітальне оновлення квартири у якій усі разом жили.
А тепер мама раптом каже, що ми фактично тут ніяких прав не маємо і буде так, як вона сама собі захоче?.
— Добре, — сказала я. — Але якщо бабуся тут житиме, то ми з Андрієм і Лізою підемо.
Мама явно не очікувала таких моїх слів.
— Валю, ти серйозно? — дивиться здивовано.
— Цілком серйозно. Мамо, ми вже ледь тут уміщаємося. І Ліза маленька, їй потрібен простір. Я не проти, щоб ти допомагала бабусі, але чому це має робитися за рахунок нас?
Мама не відповіла, тільки мовчки встала і пішла до своєї кімнати.
Увечері ми з Андрієм довго розмовляли.
— Валю, я не хочу непорозумінь з твоїми батьками, але ж це просто абсурд. У нас і так купа турбот, а тут ще бабуся, — сказав він.
— Я розумію, сама такого не очікувала. Бачиш, говорити із нею марно, треба якось інакше на ситуацію вплинути.
Ми вирішили, що треба поговорити з дядьком Сашком. Наступного дня я зателефонувала йому.
— Сашо, привіт, це Валя. Я хотіла поговорити про бабусю.
— А що сталося? — його голос був стриманим, навіть трохи прохолодним.
— Мама хоче забрати її до нас, бо одна вона вже не може залишатися. Але, Сашо, це ж несправедливо. Вона ж усе тобі віддала.
На іншому кінці лінії повисла пауза.
— Валю, у мене свої турботи. Ми з дружиною працюємо, діти ще в школу ходять. Та й мама зі мною жити не захоче.
— Але ж і нам важко, Сашо! У нас маленька дитина, і місця немає!
— Послухай, Валю, я до чого узагалі?. Це жінки зазвичай за старими доглядають, а не чоловіки. — говорив так спокійно, ніби мова йшла про якесь правило життя.
Я мало не впустила слухавку.
— Сашо, але ж ти її син! Як ти можеш так говорити?
— Вибач, але я більше не можу продовжувати цей порожній діалог.
І він просто поклав слухавку.
Того вечора я знову розмовляла з мамою.
— Мамо, а якби ти забрала бабусю до Сашка? У нього ж більше місця.
— Валю, ти що, знову за своє? — мама виглядала втомленою. — Я не хочу це обговорювати зараз.
— Мамо, але чому він має уникати відповідальності? Він дорослий чоловік, і це його мама теж!
— Тому що я так вирішила! — сказала мама сухо. – Це моє рішення, крапка.
І от як мені тепер бути? Як вплинути на маму, як нагадати, що вона тут не одна живе і що знімати відповідальність із дядька за рахунок власної сім’ї, просто нерозумно?
Невже мама не розуміє, що робить геть не правильно?
Головна картинка ілюстративна.
