— Ти просто неможливий, ніякої волі! — слова вирвалися самі собою, і в ту секунду Анастасія ні на мить про них не пошкодувала.
— Досить! — розходився Григорій Павлович, роблячи крок уперед, його обличчя налилося нездоровим рум’янцем. — Геть із мого дому!
— З величезним задоволенням, — відчеканила вона, випрямляючи спину. — Але спочатку ми дещо з’ясуємо.
Вона підійшла до Віталія впритул. Той, здавалося, став меншим на зріст, зсутулився, як підліток, якого впіймали на гарячому.
— Востаннє питаю, — тихо, майже пошепки сказала вона, але від цього спокою голос звучав ще переконливіше. — Ти справді згоден віддати наше житло своєму братові? Те саме місце, за яке ми збиралися розраховуватися половину свого молодого життя?
Він ковтнув слину, не піднімаючи очей від паркету.
— Батько… сказав, що так буде по-справедливості, — видавив він із себе. — Ми ж не на вулиці. Батьки… вони допоможуть, підтримають.
— Тобто ти обираєш не нас, — вона чітко виділила це слово, — а батьківське «правильно».
Він мовчав. І це мовчання було гучнішим за будь-який крик.
Анастасія повільно кивнула, немов усередині неї якась важлива деталь нарешті стала на своє місце.
Вона нахилилася і почала піднімати з підлоги розкидані запрошення — обережно, одне за одним.
На білосніжному картоні сяяли золотаві літери: «Анастасія та Віталій. Запрошуємо на наше весілля».
— Що ти робиш? — нервово запитала Клавдія Сергіївна, мнучи в руках мереживну серветку.
— Збираю сміття, — спокійно відповіла Настя. — Ці картки більше не мають жодного сенсу.
Вона піднялася, склала запрошення рівною стопкою і подивилася прямо в очі Віталію:
— Весілля не буде. Забудь про нього.
— Настю, почекай… — він зблід, наче полотно. — Ти зараз на емоціях. Давай не будемо на гарячу голову…
— Це ти не «будеш», — перебила вона його спробу виправдатися. — А я — більше не маю до тебе жодного стосунку.
Григорій Павлович презирливо пирхнув:
— Не смішіть мене. Через якісь квадратні метри союзи не розривають. Ти ще сама прибіжиш, коли заспокоїшся.
— Я вже припускалася помилки один раз, — вона холодно посміхнулася. — Коли погодилася оформити документи лише на Віталія, бо його «тато краще знає юридичні тонкощі». Другого разу не буде.
Вона простягнула стопку запрошень Григорію Павловичу:
— Ось. Ви їх замовляли, ви й розпоряджайтеся наслідками. Відсьогодні я не наречена вашого сина.
— А як же… ресторан, меню, сукня, завдатки? — пробурмотіла Клавдія Сергіївна, наче фінансові витрати були головною інтригою вечора.
— Все, що можливо — скасую. Решту — оплатимо. Мої батьки зрозуміють. На відміну від вашої родини, вони мене цінують як особистість, а не як зручний додаток до іпотеки.
Вона підійшла до Віталія:
— Поверни мій телефон. Той, за який я сама платила.
Він мовчки простягнув гаджет.
— І ось ще що, — вона зняла з пальця обручку, поклала йому прямо на долоню. — Це твоє. Нашого спільного більше не існує.
І тільки зараз у його погляді промайнула справжня паніка:
— Настю, ну що ти таке кажеш… Батько просто погарячкував, ми потім усе владнаємо… Я поговорю з ним, поясню Ігорю…
— Пізно, — м’яко промовила вона. — Говорити треба було до того, як ти мовчки погодився виставити мене з нашого майбутнього дому в рожеву дитячу кімнатку під наглядом твоєї мами.
Вона розвернулася, підхопила сумку і вже торкнулася ручки вхідних дверей, але раптом зупинилася.
— Ах, так, — обернулася вона через плече. — Мало не забула.
Її погляд став крижаним:
— Про всяк випадок: якщо ви спробуєте розпорядитися майном, яке купувалося за кошти моїх батьків, без моєї згоди — ви дуже про це пошкодуєте. Мій батько має багаторічну адвокатську практику і дуже не любить, коли його доньку намагаються ошукати.
В очах Григорія Павловича вперше з’явилася тінь тривоги.
— Але документи оформлені на Віталія, — сухо зауважив він.
— А перший внесок — документально переказаний із рахунку мого батька, — нагадала Настя. — І у нас є розписка Віталія про те, що половина суми — це моя частка. Не думайте, що ви єдині, хто вміє рахувати вигоду.
Вона відчинила двері.
— Усього найкращого. Далі — без мене.
Морозне повітря вечірнього містаповіяло в обличчя Тільки зараз Анастасія відчула, як зрадницьки тремтять коліна, а всередині зяє величезна, холодна пустка.
Вона дійшла до зупинки, опустилася на лаву і лише тоді дозволила собі дати волю сльозам. Це не був красивий плач із фільмів — вона зайшлся слізми, від яких перехоплювало подих.
Повз пройшла якась жінка, співчутливо подивилася, але не наважилася підійти. І це було навіть краще: не потрібно було тримати обличчя перед сторонніми.
Телефон у кишені почав вібрувати. На екрані висвітилося: «Матуся».
Настя витерла очі рукавом пальто і натиснула на кнопку:
— Алло…
— Донечко, ти де? Ми тут якраз з татом дивимося зразки декору, все таке вишукане… — голос мами був наповнений радістю і передчуттям свята. — Ти обговорила з Віталіком список гостей?
— Мамо, — голос зрадницьки зірвався на хрип. — Весілля не буде. Ми розійшлися.
На тому кінці лінії запала важка, гнітюча тиша.
— Де ти зараз перебуваєш? — спокійно запитав уже інший голос — батьків. Він завжди вмів перехоплювати ініціативу в критичні моменти.
— На зупинці… біля будинку.
— Чекай на місці. Я виїжджаю.
Вона спробувала заперечити:
— Тату, не треба, я сама доїду…
— Анастасіє, — перебив він тонким, але непохитним голосом, яким користувався лише у залі суду. — Сядь і чекай. Я буду за п’ятнадцять хвилин.
Він приїхав навіть швидше. Коли знайома машина призупинилася біля тротуару, Настя відчула себе маленькою дівчинкою, яку забирають зі школи після того, як її хтось образив.
Батько вийшов, не кажучи ні слова, відчинив їй двері. У салоні пахло його звичним парфумом і кавою — цей запах завжди асоціювався у неї з безпекою.
Тільки коли авто рушило з місця, він запитав:
— Розказуй усе. Від самого початку і без прикрас.
Анастасія розповіла. Про те, як Григорій Павлович оголосив, що віддає їхню квартиру молодшому брату, бо тому «потрібніше».
Про те, як Віталій стояв поруч і кивав, наче заведений механізм. Про перспективу жити в «рожевій кімнатці» під постійним контролем свекрухи.
Батько мовчав, поки вона говорила. Лише його пальці на кермі стискалися все сильніше.
— Вони вирішили, що раз юридично власником є Віталій, то вони можуть крутити ситуацією як заманеться, — закінчила вона, шмигаючи носом. — А я просто сказала, що ніякого свята не буде. І нагадала про гроші.
Він коротко кивнув:
— Ти все зробила правильно. Пишаюся тобою.
Вона кліпнула очима, не вірячи своїм вухам:
— Ти не сердишся? Я ж… зруйнувала все за один вечір.
— А ти думала, я скажу тобі терпіти? — у його голосі почулася жорстка іронія. — Настя, житло — це просто стіни. А чоловік, який дозволяє батькам витирати об тебе ноги ще до шлюбу — це не той, на кого можна покластися. Краще дізнатися про це зараз, ніж через п’ять років з дитиною на руках.
Вона знову заплакала, але тепер це були сльози полегшення.
— А що буде з фінансами? Там же велика сума…
— Гроші ми повернемо, — впевнено сказав батько. — У нас є всі докази переказів і та сама розписка, «про всяк випадок». Навіть якщо вони спробують чинити опір, закон на нашому боці. Головне — твоя гідність.
Наступного дня Віталій почав обривати телефон. Настя довго дивилася на екран, що миготів його ім’ям, перш ніж прийняти виклик.
— Нам треба поговорити нормально, — замість привітання мовив він. Його голос звучав втомлено і роздратовано.
— Ми вже все проговорили вчора, — відрізала вона. — Твій батько розставив усі крапки.
— Батько просто перегнув палицю, він старий, консервативний, — почав виправдовуватися Віталій. — Я з ним розмовляв цілу ніч. Ми можемо трохи почекати з переїздом Ігоря. Давай не будемо руйнувати все, що ми будували роками.
— Віталію, ти не розумієш головного, — вона відчула дивну впевненість. — Справа не в квартирі. Справа в тому, що ти мовчав. Ти стояв і дивився, як у мене забирають дім. Ти готовий був поступитись моїм комфортом заради спокою свого тата.
— Я просто розгубився! — майже вигукнув він. — Він завжди все вирішував у нашій родині, я так звик!
— Ось саме тому ми не можемо бути разом, — тихо відповіла вона. — Я не хочу бути другорядною людиною у твоєму житті після твоїх батьків.
Він спробував зайти з іншого боку:
— Це все через гроші, так? Ти боїшся за свою частку? Ми щось придумаємо, я знайду підробіток…
— Це не через гроші, — перебила вона. — Хоча і їх я заберу до останньої копійки. Я не вийду заміж за людину, яка не має власного голосу.
Вона вимкнула телефон, не чекаючи відповіді. Вечеря вдома була тихою. Батько вже розклав на столі документи: договори, банківські виписки та ту саму розписку.
— У них є два шляхи, — пояснив батько, поправляючи окуляри. — Або вони офіційно визнають твою частку в майні, або повертають усю суму внеску з урахуванням інфляції та відсотків. Знаючи характер Григорія, він захоче залишити житло за собою для меншого сина, тому буде змушений шукати кошти.
— А якщо вони відмовляться? — запитала мама, підливаючи доньці чаю.
— Тоді я з великим задоволенням зустрінуся з ними в суді, — очі батька блиснули професійним азартом. — Давно в мене не було такої перспективної справи.
Через тиждень вони зустрілися на нейтральній території — в офісі нотаріуса. Григорій Павлович виглядав похмурим, Клавдія Сергіївна постійно витирала очі хустинкою, а Віталій здавався тінню самого себе.
Батько Насті спокійно виклав вимоги. У кабінеті панувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника.
— Ценечувано! — нарешті почав Григорій Павлович. — Ми ж планували все по-сімейному!
— По-сімейному — це коли враховують інтереси всіх членів родини, а не лише вашого меншого сина, — холодно зауважив батько Насті.
Віталій раптом підвів голову:
— Тату, досить. Поверни їй гроші. Я не хочу більше цієї ворожнечі.
Григорій Павлович розлючено подивився на сина:
— Ти розумієш, що нам доведеться брати кредит, щоб з нею розрахуватися?
— Розумію, — твердо відповів Віталій. — Це ціна мого мовчання.
Минуло кілька місяців. Весільна сукня, яка колись здавалася символом щастя, була повернута в салон. Запрошення давно пішли в макулатуру.
Настя повернулася до активної роботи. Повернена сума грошей стала для неї не просто ресурсом, а фундаментом нової незалежності. Вона більше не шукала «захисника», вона сама стала своєю опорою.
— Знаєш, доню, — сказала якось мама, спостерігаючи, як Настя вивчає оголошення про продаж нерухомості. — Я спочатку так плакала, так шкодувала за тим святом. А зараз бачу тебе — і серце радіє. Ти стала іншою.
— Я просто подорослішала, мамо, — посміхнулася вона. — Виявилося, що бути самостійною набагато приємніше, ніж бути «нареченою при комусь».
Одного вечора їй прийшло повідомлення від Віталія: «Я бачив тебе сьогодні в центрі. Ти виглядаєш дуже щасливою. Вибач мені за все. Я тільки зараз зрозумів, що ми втратили».
Настя довго дивилася на екран. Вона не відчувала бажання щось доводити. Вона просто заблокувала номер. Це була остання ниточка, яка пов’язувала її з минулим, де її думка нічого не вартувала.
Тепер вона стояла на порозі своєї власної квартири — невеликої, але оформленої виключно на неї. Тут не було рожевих шпалер і чужих правил. Тут пахло свіжим деревом і новою свободою.
Вона підійшла до вікна, дивлячись на вогні нічного міста. Життя не закінчилося після розірваних заручин. Воно тільки почалося — справжнє, чесне і тільки її.
Головна картинка ілюстративна.
